В статье рассматривается институт удержания как способ обеспечения исполнения обязательств, причем особое внимание уделяется праву удержания груза экспедитором. Особенный интерес к статье вызвало освещение автором судебной практики в Украине.
Час від часу, консультуючи експедиторів, доводиться стикатися з питанням щодо притримання вантажу, яке зазвичай вміщують у розділ договору «Права експедитора». Як показує практика, експедитори у своїх стандартних договорах на ТЕО не вдаються до детальної регламентації застосування такого засобу забезпечення виконання зобов’язань, як притримання вантажу, обмежуючись «стандартною» фразою, що запозичена із Закону України «Про транспортно-експедиторську діяльність»: «Експедитор має право притримувати вантаж, що знаходиться в його володінні, до моменту сплати плати експедитору і відшкодування витрат, здійснених ним в інтересах клієнта, або до моменту іншого забезпечення виконання клієнтом його зобов’язаньу частині сплати плати експедитору та відшкодування вказаних витрат, якщо інше не встановлено договором транспортного експедирування». Утім, такий підхід до врегулювання цього питання не завжди дозволяє експедитору ефективно користуватися цим правом.
Більше того, на практиці виникає чимало запитань, пов’язаних із застосуванням інституту притримання. Зважаючи на актуальність цього питання, у цій статті пропонується розглянути практичні аспекти застосування інституту притримання експедиторами.
Загальні правила притримання вантажу
Передусім варто нагадати, що притримання є одним із видів забезпечення виконання зобов’язання (ст. 546 ЦКУ) та полягає у праві кредитора, який правомірно володіє річчю, яка підлягає передачі боржнику чи іншій особі за його вказівкою, притримати її у себе до виконання боржником зобов’язання (ст. 594 ЦКУ). Право притримання вантажу надається морському перевізнику («Перевізник може не видавати вантаж до сплати сум або надання забезпечення» – ст. 163 КТМУ), повітряному перевізнику («Перевізник має право розпоряджатися заставою щодо кожної з попередніх операцій з транспортування вантажу і в разі несплати належних йому платежів має право реалізувати товар для погашення своїх витрат» – пункт 7.2.5. Правил повітряних перевезень вантажів) та експедитору (ст. 10 Закону України «Про транспортно-експедиторську діяльність»). Крім того, варто відзначити, що право застави на вантаж (англ. lien on cargo) передбачене майже в усіх стандартних проформах чартерів та коносаментів ВІМСО. Утім, коли мова заходить про експедиторів, виникає найбільше складнощів у практичній реалізації цього права. Це пов’язано з тим, що експедитори, на відміну від перевізників, часто не мають «прямого» доступу до вантажу (наприклад, коли вантаж зберігається на контейнерному терміналі), а клієнт інколи вина-ймає нового експедитора для експедирування «притриманого» вантажу, щоб уникнути відповідальності. Одне з найбільш дискусійних питань – які саме вимоги експедитора можуть забезпечуватися шляхом притримання вантажу? Клієнт зазвичай намагається довести, що експедитор може притримувати лише той вантаж, стосовно якого виникла заборгованість. Експедитори, навпаки, тлумачать право притримання ширше, доводячи, що право притримання поширюється на будь-який вантаж клієнта, який перебуває у володінні експедитора, незалежно від того, чи стосується борг саме цього вантажу чи якогось іншого. У зв’язку з викладеним, автор хоче поділитися судовою практикою застосування статті 10 Закону про транспортно-експедиторську діяльність щодо права експедитора на притримання вантажу.
Що кажуть українські суди?
Так, Рішенням Господарського суду Харківської області від 5 липня 2010 року по справі № 29/237-09 було відмовлено в задоволенні позову експедитора до клієнта та зустрічного позову клієнта до експедитора, пов’язаних із притриманням вантажу. Суд зазначив у рішенні, що «Позивач безпідставно, всупереч вимогам законодавства, притримав вантаж, що перевозився ним зовсім за іншою заявкою». Харківський апеляційний господарський суд, переглядаючи справу в апеляційному порядку, залишив рішення без змін, а обидві апеляційні скарги без задоволення (постанова по справі № 29/237-09 від 21.09.2010 р.). Не погодившись із цими рішеннями, експедитор оскаржив їх у касаційному порядку. Вищий господарський суд своєю постановою від 25 листопада 2010 року залишив постанову без змін, а касаційну скаргу експедитора – без задоволення. При цьому суд касаційної інстанції відзначив, що апеляційна інстанція обґрунтовано зазначила про недодержання експедитором умов статті 595 ЦК України щодо негайного повідомлення боржника про притримання речі. Іншу справу, в якій суд також надав правову оцінку діям експедитора із притримання вантажу, розглядав у 2012 ропі Господарський суд Одеської області (справа № 10/17-4705-2011). У цій справі клієнт звернувся із позовом до експедитора, вимагаючи виконати доставку вантажу з Одеського порту до місця призначення, передбаченого договором. Експедитор, відмовляючи клієнтові у здійсненні доставки, відзначив, що у клієнта є заборгованість перед експедитором, пов’язана з експедируванням іншого вантажу клієнта за тим самим договором. А тому експедитор скористався своїм правом притримання вантажу та відмовився доставити контейнер із вантажем у пункт призначення до погашення боргу. В ході розгляду справи суд встановив, що між сторонами було укладено договір про ТЕО, на виконання якого клієнт надавав експедиторові заявки, а експедитор здійснював експедирування вантажів на умовах, визначених у заявках. Суд зазначив у рішенні, що підставою виникнення спору стало притримння відповідачем (експедитором) вантажу позивача (клієнта) у зв’язку з тим, що останній своєчасно не виконав зобов’язання щодо оплати послуг відповідача з транспортно-експедиційного обслуговування вантажу, зокрема, не сплатив рахунок за ТЕО вантажу та рахунок за демередж (плата за понаднормове використання контейнеру) та зберігання контейнеру на терміналі порту. При цьому суд зазначив, що відповідачем (експедитором) був притриманий вантаж, який надійшов до порту 27.04.2011 р. та послуги з ТЕО цього вантажу, надані на підставі заявки, були сплачені позивачем. Натомість заборгованість, яка стала причиною притримання вантажу, стосувалася вантажу, прийнятого за іншою заявкою в межах цього договору на ТЕО. За таких обставин суд, із посиланням на норми ст.ст. 547,548,594 та 595 ЦК України, дійшов висновку про безпідставність притримання вантажу експедитором та задовільнив позовні вимоги в повному обсязі. Цікаво, що суд у своєму рішенні послався на судову практику, зокрема на постанову ВГСУ по вищезгаданій справі.
Висновки
На нашу думку, такий підхід судових установ звужує правозастосування статті 10 Закону про ТЕО та обмежує права експедиторів. Справа в тому, що інколи трапляється так, що притримання вантажу клієнта залишається останнім засобом впливу на нього (особливо, коли вантажоодержувачем є іноземна, або, тим паче, офшорна компанія). Закон про ТЕО, на думку автора, не містить обмежень щодо права притримання лише того вантажу, стосовно якого виникла заборгованість. Тому суди в наведених прикладах безпідставно звузили застосування інституту притримання. Тому експедиторам варто ретельніше підходити до складання власних договорів на ТЕО, передбачаючи чіткий механізм застосування такого виду забезпечення зобов’язань, як притримання вантажу та підстави його застосування. Це дозволить уникнути непорозумінь із клієнтом, а у випадку звернення останнього до суду – відстояти власну правову позицію.
Автор: А. ВОЛКОВ
Источник: Юридична газета. – 2012. – № 31-32. – С. 1, 10 – 11.