В статье поднимается большая проблема – применение в Украине предварительных и обеспечительных мер, которыми обеспечивается исполнение арбитражного решения. Особый интерес статья вызывает тем, что в ней приводится практика применения подобных мер. Исследуются международные стандарты, которые позволяют внедрить такую практику и в Украине, а также предлагаются законодательные инновации, которые бы позволили внедрить в жизнь эффективные механизмы принуждения к исполнению мер, направленных на обеспечение иска в международном (иностранном) арбитраже на территории Украины.
Статья сопровождается мнением эксперта “Арбітражний спосіб вирішення спорів не завжди виявляється пристосованим до потреб суспільства”, в котором автор поднимает вопросы о праве арбитража на применение мер, направленных на обеспечение иска, а также о наличии в праве Украины механизма реализации такого права. Причем автор приходит к выводу о том, что такое право имеется, но эффективный механизм его реализации отсутствует.
Беручи до уваги договірний характер міжнародного комерційного арбітражу, арбітражний суд не має можливості примусово виконати постановлений ним процесуальний акт про забезпечення позову і, відповідно, потребує допомоги національних судів. У міжнародній арбітражній практиці можливість ефективного примусового виконання забезпечувальних заходів, прийнятих арбітражним судом, забезпечується шляхом взаємодії цього суду із відповідним національним судом, при цьому форма такої взаємодії чітко регламентована законодавством.
Так, ще у 2006 році до Типового закону про міжнародний комерційний арбітраж ЮНСІТРАЛ, який покликаний уніфікувати національні законодавства держав у сфері міжнародного арбітражу, було внесено низку змін щодо забезпечувальних заходів, які, серед іншого, визначили механізм реалізації забезпечувальних заходів прийнятих арбітражними судами, саме за допомогою державних судів. Зокрема, стаття 17Н встановлює, що забезпечувальні заходи, винесені арбітражним судом, визнаються обов’язковими та, якщо інше не передбачено арбітражним судом, виконуються шляхом зверненням до компетентного національного суду.
Більшість європейських держав, у яких був відсутній механізм реалізації забезпечувальних заходів, прийнятих арбітражними судами, привели своє національне законодавство у відповідність до нової редакції Типового закону ЮНСІТРАЛ про міжнародний комерційний арбітраж та, відповідно, закріпили на законодавчому рівні можливість примусового виконання забезпечувальних заходів, прийнятих арбітражними судами шляхом звернення до відповідного національного суду.
Проте вищевикладені зміни не були імплементовані в національне законодавство України. На сьогодні в Україні відсутній механізм примусового виконання забезпечувальних заходів, прийнятих міжнародними комерційними арбітражними судами.
Статтею 17 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» визначено, що якщо сторони не домовилися про інше, третейський суд може на прохання будь-якої сторони розпорядитися про вжиття якою-небудь стороною таких забезпечувальних заходів щодо предмета спору, які він вважає необхідними. Третейський суд може зажадати від будь-якої сторони надати належне забезпечення у зв’язку з такими заходами.
Таким чином, за загальним правилом третейський суд (арбітражний склад), який вирішує спір на підставі положень згаданого Закону (Україна виступає як місце арбітражу, наприклад, спір вирішується МКАС при ТПП України або МАК при ТПП України), має повноваження вживати забезпечувальні заходи. Однак ані Законом України «Про міжнародний комерційний арбітраж», ані жодним іншим нормативно-правовим актом не передбачено можливості примусового виконання актів про забезпечення позову, винесених арбітражним судом, і не важливо, чи справа розглядається арбітражем в Україні, зокрема, за прави-
«БІЛЬШІСТЬ ЄВРОПЕЙСЬКИХ ДЕРЖАВ, У ЯКИХ БУВ ВІДСУТНІЙ МЕХАНІЗМ РЕАЛІЗАЦІЇ ЗАБЕЗПЕЧУВАЛЬНИХ ЗАХОДІВ, ПРИЙНЯТИХ АРБІТРАЖНИМИ СУДАМИ, ПРИВЕЛИ СВОЄ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО У ВІДПОВІДНІСТЬ ДО НОВОЇ РЕДАКЦІЇ ТИПОВОГО ЗАКОНУ ЮНСІТРАЛ ПРО МІЖНАРОДНИЙ КОМЕРЦІЙНИЙ АРБІТРАЖ»
лами Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж», чи вона розглядається за кордоном за правилами інших юрисдикцій.
Варто відзначити, що в міжнародній арбітражній практиці існують різні думки щодо можливості приведення у виконання процесуальних актів про забезпечення позову прийнятих іноземними арбітражними судами у відповідності до положень Нью-Йоркської конвенції про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень (1958 р.). Переважає точка зору, що зазначені акти не є остаточними арбітражними рішеннями у розумінні Нью-Йоркської конвенції, вони мають проміжну функцію і тому не можуть бути приведені до виконання згідно з положеннями Нью-Йоркської конвенції. Так, зокрема, у справі Resort Condominiums International Іпс (USA) v Ray Bolwell and Resort Condominiums (Australia) PtyLtd (Australia) Верховний суд штату Квінсленд (Австралія) встановив: «…процесуальний акт про забезпечення позову винесений арбітражним судом… не є остаточним арбітражним рішенням у розумінні Нью-Йоркської конвенції…». Поодинокі випадки приведення до виконання зазначених процесуальних актів відповідно до Нью-Йорської конвенції можна зустріти у США, зокрема, у справі Yasuda Fire and Marine Insurance v Continental Casualty, однак ця справа характеризується специфічною природою забезпечувальних заходів, і в цілому американські суди дотримуються позиції щодо неможливості застосування положень Нью-Йорської конвенції при приведенні у виконання процесуальних актів про забезпечення позову, винесених іноземними арбітражними судами, оскільки вони не є остаточними рішеннями у справах.
В українській судовій практиці немає випадків, де б процесуальні акти іноземних арбітражних судів про забезпечення позову були приведені до виконання на території України відповідно до положень Нью-Йоркської конвенції, членом якої є Україна.
Отже, чинне законодавство України потребує внесення нагальних змін, які мають ґрунтуватися на принципах та положеннях переглянутого в 2006 р. Типового закону ЮНСІТРАЛ про міжнародний комерційний арбітраж, зокрема, необхідно закріпити пололоження, що забезпечувальний захід, винесений арбітражним судом, визнається обов’язковим та приводиться у виконання відповідним державним судом України незалежно від того, в якій країні такий забезпечувальний захід було винесено.
Ще однією проблемою чинного українського законодавства є відсутність у сторони майбутнього/розпочатого арбітражного провадження можливості безпосереднього звернення до українського суду з клопотанням про вжиття запобіжних/забезпечуваль заходів.
Так, Господарським процесуальним та Цивільним процесуальним кодексами України передбачено можливість застосування судами запобіжних або забезпечувальних заходів щодо позовів, які вже було заявлено чи буде заявлено до відповідних господарських судів або загальних судів України. Можливість застосування безпосередньо державним судом запобіжних та забезпечувальних заходів щодо позовів, які вже було заявлено чи буде заявлено до арбітражного суду, що є звичним явищем у міжнародній арбітражній практиці, не передбачена чинним законодавством України. Ця ситуація також потребує нагального корегування.
Безперечно, позитивним моментом є те, що 22.09.2011 р. були внесені зміни до Розділу VIII «Про визнання та виконання рішень іноземних судів в Україні» ЦПК України, якими передбачено можливість вжиття судом забезпечувальних заходів на стадії розгляду клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду (у тому числі іноземного чи міжнародного арбітражу). Таким чином, сьогодні зацікавлена особа (на стадії розгляду українським судом її клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення міжнародного комерційного арбітражного суду) наділена правом просити український суд вжити передбачені ЦПК України заходи забезпечення позову, якщо невжиття таких заходів може ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду про надання дозволу на виконання рішення іноземного суду.
Отже, чинне законодавство України потребує внесення низки нагальних змін щодо забезпечення ефективного механізму примусового виконання на території України забезпечувальних заходів, прийнятих міжнародними комерційними арбітражними судами, а також визначення можливості у сторони майбутнього/розпочатого арбітражного провадження щодо безпосереднього звернення до українського державного суду з клопотанням про вжиття запобіжних/забезпечувальних заходів.
Автор: Б. Нищій
Источник: Юридична Газета. – 2013. – № 33-34. – С. 27 -28.
«Арбітражний спосіб вирішення спорів не завжди виявляється пристосованим до потреб суспільства»
Як ми всі знаємо, успіх третейського способу розгляду спорів, зокрема міжнародним комерційним арбітражем, завдячує саме тому, що він є відносно швидким засобом урегулювання міжнародних комерційних спорів. Однак, як свідчить практика, арбітражний спосіб вирішення спорів не завжди виявляється пристосованим до потреб суспільства, яке щодня стає дедалі складнішим, технологічно розвинутим та потребує прагматичного вирішення своїх проблем. От якраз і забезпечувальні заходи є правовою сферою, яка певною мірою ставить під питання ефективність міжнародного комерційного арбітражу, що дотепер є актуальним питанням.
Одразу перейду до питання щодо ситуації, що склалася в Україні на сьогодні. Адже правова система, яку надає нам законодавство, залишає бажати кращого.
У зв’язку з цим виникають запитання, по-перше, про те, чи має взагалі арбітражний суд повноваження вживати забезпечувальних заходів, та, по-друге, чи існує механізм їх реалізації?
Загалом, відповідаючи на ці запитання, слід наголосити ще раз, що законодавство України в цій сфері є вкрай недосконалим, оскільки складається з декількох норм, які містять лише загальні положення і не передбачають чіткого порядку застосування забезпечувальних заходів.
Так, Законом України «Про міжнародний комерційний арбітраж» визначено, що якщо сторони не домовилися між собою, третейський суд може, на прохання будь-якої сторони розпорядитися про вжиття однією зі сторін забезпечувальних заходів щодо предмета спору, які він вважає необхідними, надавши належне забезпечення в зв’язку з відповідними заходами. Отже, третейський суд, а точніше його арбітражний склад (одноособовий арбітр або колегія арбітрів), який вирішує спір усе-таки має повноваження вживати заходи, які допомагають вирішувати спірні питання сторін.
Отже, виникає питання, яким же чином забезпечувальні заходи можуть бути практично реалізовані у тому випадку, коли сторона арбітражного розгляду добровільно їх не виконує.
На жаль, Регламент МКАС не містить положень щодо цього питання, а чинне законодавство України не забезпечує можливості виконання постанови голови МКАС або арбітражного складу про вжиття запобіжних заходів у примусовому порядку органами державної виконавчої служби.
Виходом із цієї ситуації є внесення змін до Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» та процесуального законодавства України. Ці зміни мають ґрунтуватися на принципах та положеннях переглянутого в 2006 р. Типового закону ЮНСІТРАЛ “Про міжнародний комерційний арбітраж”. У цьому напрямі насамперед необхідно передбачити в законодавстві положення, відповідно до якого забезпечувальний захід, винесений арбітражним судом, визнається обов’язковим та виконується державним судом, незалежно від країни, в якій його було винесено, в разі відсутності підстав для примусового виконання такого заходу.
Автор: В. Авраменко
Источник: Юридична Газета. – 2013. – № 33-34. – С. 27.