В статье исследованы некоторые аспекты осуществления административной юрисдикции Украины во внутренних водах, территориальном море, исключительной (морской) экономической зоне Украины, в открытом море. Также исследована возможность ее осуществления в прилежащей зоне в случае ее установления. Автор приходит к выводу о том, что действие этого вида юрисдикции в морском праве имеет определенные отличия от так называемого территориального понимания сути такой деятельности и связи его лишь сухопутной территорией, внутренними водами и территориальным морем государства.
У главі 7 «Юрисдикція» «Вступу до міжнародного права за Ейкхерстом» вдало зазначається, що ««юрисдикція» – це слово, вживати яке слід украй обережно. Воно нібито суто технічне, і все ж таки багато хто вважає, що має невиразне уявлення, що ж воно означає. І тому завжди є спокуса вживати це слово, водночас розмірковуючи, що воно насправді означає. Фактично, цей термін може мати велику низку різних визначень. Іноді він просто означає територію. … Окреме значення має вираз «внутрішня юрисдикція», який вжито у Статуті Організації Об’єднаних Націй (де його перекладено як «внутрішня компетенція»). Але найчастіше «юрисдикція» стосується повноважень, що здійснює держава відносно осіб, майна або подій. Але знов таки і у цьому випадку термін є гібридним, оскільки це можуть бути повноваження ухвалювати закони відносно осіб, майна або подій, про які йдеться (законодавча юрисдикція), повноваження судів держави заслуховувати справи, що стосуються осіб, майна або подій, про які йдеться (судова юрисдикція), або повноваження на фізичне втручання, здійснювані виконавчими органами, приміром, арешт осіб, конфіскація майна тощо (виконавча юрисдикція)» [1]. Дійсно, поняття «юрисдикція» доволі давно досліджується в зарубіжній та вітчизняній правознавчій літературі, а практичне міжнародне співробітництво в регулюванні питань юрисдикції бере своє коріння у стародавній історії і спочатку було пов’язане з необхідністю захисту права власності (угоди про повернення біглих рабів) і боротьби із вкрай обмеженим колом злочинів (перш за все з політичними злочинами, злочинами проти інтересів скарбниці, а також з еміграцією, яку вважали злочинною). Нерозвиненість міждержавних зв’язків виключала будь-яку необхідність у розширенні або поглибленні такого співробітництва. Воно залишалося в зародковому стані до початку іншого тисячоліття. У ХІ – ХІІ століттях поруч із зародженням цивільного права у країнах Західної Європи почали виникати питання колізійного права. Їх вирішення лягло в основу розвитку практики та теорії міжнародного приватного права. Це зрештою викликало до життя міжнародне публічно-правове співробітництво. Однак перші міждержавні угоди з’явилися в цій сфері лише в середині ХІХ ст. Потім таке співробітництво стало надзвичайно широким і динамічним [2]. У міжнародному правовому співробітництві з боротьби зі злочинністю просування було ще повільнішим. Лише з появою ідеї територіального верховенства стало можливим виникнення внутрішньодержавної (національної) кримінальної юрисдикції. Але тільки наприкінці ХVШ ст. держави були готові вступити в міжнародне співробітництво з боротьби зі злочинністю. На межі ХVIII – ХІХ століть завдання боротьби зі злочинністю набуває міжнародних властивостей. Саме в цей час з’являються перші міжнародні договори про екстрадицію. З ХІХ ст. міжнародні договори стали використовувати в цілях уніфікації кримінального законодавства [2]. На межі ХІХ – XX століть виникли нові сфери міжнародного співробітництва з питань юрисдикції та активно розширювалися існуючі. Протягом всього ХХ ст. таке співробітництво було однією з галузей міжнародного публічного права. Одним із найважливіших питань співробітництва з питань юрисдикції залишається розв’язання конфлікту національних юрисдикцій [2]. Існування різних правових режимів території (міжнародного, національного, змішаного) призвело до необхідності визначати за допомогою міжнародного права особливості взаємодії та співвідношення міжнародної та національних юрисдикцій. Можна виокремити специфіку міжнародно-правового регулювання загальних питань юрисдикції у внутрішніх морських водах, у територіальному морі, у прилеглій та виключній економічній зонах, у відкритому морі та повітряних просторах над цими територіями [2]. Поняття юрисдикції держави в доктрині трактується різним чином. Найбільш точним є визначення юрисдикції держави як здійснення державними органами своїх владних повноважень з розгляду і вирішення будь-яких категорій правових справ. Це передбачає оцінку державними органами поведінки суб’єктів право відносин з точки зору національного правопорядку, застосування правової санкції в разі негативного результату такої оцінки, а також застосування інших примусових заходів впливу, що є припустимими відповідно до національного законодавства [3]. Основними видами юрисдикції держави є:
1. Кримінальна юрисдикція. Включає в себе можливість притягнення особи, яка перебуває на борту іноземного судна, до кримінальної відповідальності, застосування до неї запобіжних заходів та інших заходів, необхідних для здійснення розслідування (включаючи право зупинити судно, яке здійснює мирний прохід).
2. Цивільна юрисдикція – в широкому сенсі – це юрисдикція з розгляду і вирішення цивільно-правових спорів та інших справ. Стосовно проблеми поширення юрисдикції на територіальне море найбільш важливим є питання про те, чи належить до компетенції українських судових органів розгляд позовів про відшкодування шкоди, заподіяної судном під час перебування в прибережних водах.
3. Адміністративна юрисдикція. Її наявність надає державі можливість вимагати від іноземного морського судна виконання обов’язкових правил, стандартів, нормативів, здійснювати контроль за дотриманням цих правил і притягати до адміністративної (а в разі необхідності – й до кримінальної) відповідальності в разі їх порушення (наприклад, здійснення митного огляду).
4. Судова юрисдикція – зумовлює можливість застосування до іноземного судна заходів щодо забезпечення провадження у цивільних справах (забезпечувальні заходи та заходи з примусового виконання рішення суду в цивільному та господарському процесах) [3].
Внутрішні морські води. Конвенція про територіальне море та прилеглу зону 1958 р. [4], у ст. 5, зазначає що «води, розташовані у бік берега від вихідної лінії територіального моря, складають частину внутрішніх вод держави». Конвенція ООН з морського права [5] у ст. 8 містить практично тотожну норму щодо визначення цього простору. Жодних правових норм щодо режиму діяльності в цьому просторі, правил, яким мають підкорятися судна, в зазначених актах не наводиться. З великим ступенем вірогідності цей стан справ пояснюється тим, що внутрішні морські води перебувають під суверенітетом прибережної держави та встановлення таких правил є прерогативою тільки цієї держави. Ця теза підтверджується й тим, що саме національне законодавство України визначає склад та режимні правила перебування та здійснення діяльності у внутрішніх водах України. Так, Закон України від 4.11.1991 р. «Про державний кордон України» [6] у ст.6 «Внутрішні води України» надає розгорнутий перелік просторів, що належать до внутрішніх вод України, а у ст.ст. 14 – 17 визначає загальний порядок та певні обмеження при заходженні іноземних невійськових суден та військових кораблів у внутрішні води і порти України. Більш детально цей порядок визначений підзаконними нормативними актами (наприклад, Правила плавання і перебування в територіальному морі, внутрішніх водах, на рейдах та в портах України іноземних військових кораблів, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 16.05.1996 р. № 529 [7]; Інструкція про застосування зброї, бойової техніки, озброєння кораблів (катерів), літаків і вертольотів Державної прикордонної служби України, спеціальних засобів та заходів фізичного впливу під час охорони державного кордону та виключної (морської) економічної зони України, затверджена наказом Адміністрації Державної прикордонної служби України від 21.10.2003 р. № 200 [8] та ін.). У межах внутрішніх морських вод офіційна влада України здійснює юрисдикцію в повному обсязі, але з застереженням щодо військових суден. Вважається, що, входячи до внутрішніх морських вод, іноземне судно добровільно підпорядковує себе юрисдикції прибережної держави та повинне виконувати всі її приписи щодо додержання режиму цього простору. Проте, на практиці принцип юрисдикції прибережної держави у внутрішніх морських водах не застосовується до кримінальної юрисдикції, та в ряді випадків іноземне судно (точніше члени його екіпажу) підпадає під кримінальну юрисдикцію держави прапора. Це пояснюється тим, що доволі широкого поширення набули двосторонні міжнародні угоди про морське торговельне судноплавство. Так, наприклад Угодою між Кабінетом Міністрів України і Урядом Республіки Хорватія про морське торговельне судноплавство від 17.06.2009 р., 12.02.2010 р. [9] встановлено: «Якщо член екіпажу судна однієї з Договірних Сторін скоїть правопорушення на борту судна, що перебуває в територіальному морі або внутрішніх морських водах держави іншої Договірної Сторони, Компетентні Органи цієї іншої Договірної Сторони не переслідуватимуть зазначеного члена екіпажу, якщо тільки:
a) це не забруднення морського середовища;
b) це не порушення стандартів морської безпеки та захисту середовища, що визначені міжнародними договорами, за якими держави Договірних Сторін мають зобов’язання;
c) скоєне правопорушення не кваліфікується як кримінальний злочин відповідно до національного законодавства держави, де перебуває судно;
d) наслідки правопорушення не поширюються на територію держави, де перебуває судно або це не забруднення моря;
e) правопорушення не порушує громадський порядок та безпеку в державі, де перебуває судно;
f) правопорушення не скоєне проти будь-якої особи, яка не є членом екіпажу цього судна;
g) правопорушення не стосується незаконного переміщення зброї, наркотиків та психотропних речовин».
Територіальне море. Конвенція про територіальне море та прилеглу зону 1958 р., у ст. 1, зазначає що «суверенітет держави розповсюджується за межі її суходільної території та її внутрішніх вод на морський пояс, що примикає до його берега та має назву «територіальне море». Відповідно до ст. 2 «суверенітет прибережної держави розповсюджується на повітряний простір над територіальним морем, рівно як й на поверхню та надра його дна». Ця конвенція містить низку норм про правовий статус цього простору, методи вимірювання його ширини, правила мирного проходу територіальним морем суден під іноземним прапором. Конвенція містить правила щодо здійснення кримінальної та цивільної юрисдикції прибережної держави стосовно суден, що здійснюють мирний прохід через її територіальне море (ст.ст. 19 – 20). Здійснення адміністративної юрисдикції прямо в конвенції не оговорене, але її ст. 17 містить норму про те, що «іноземні судна, здійснюючи право мирного проходу, повинні дотримуватися законів та правил, що видаються прибережною державою…., зокрема закони та правила, що стосуються транспорта та судноплавства». Саме цю норму слід вважати основою здійснення адміністративної юрисдикції прибережною державою щодо іноземних суден в територіальному морі, оскільки ці «закони та правила» видаються прибережною державою та їхнє дотримання забезпечується здійсненням повноважень органів цієї прибережної держави. Конвенція ООН з морського права 1982 р. у ст. 2 визначає, що «суверенітет прибережної держави поширюється за межами її сухопутної території і внутрішніх вод, а у випадку держави-архіпелагу – її архіпелажних вод, на прилеглий морський пояс, що називається територіальним морем». Конвенція містить дещо розгорнуті (у порівнянні з попередньою Конвенцією) норми про правовий статус цього простору, методи встановлення вихідних ліній та ін., а також правила щодо мирного проходу із закріпленням норми (ст. 21) про те, що «прибережна держава може приймати відповідно до положень цієї Конвенції та інших норм міжнародного права закони і правила щодо мирного проходу через територіальне море стосовно всіх нижченаведених питань або деяких із них:
а) безпеки судноплавства і регулювання руху суден;
b) захисту навігаційних засобів і обладнання, а також інших споруд або установок;
с) захисту кабелів і трубопроводів; d) збереження живих ресурсів моря;
е) запобігання порушенню рибальських законів і правил прибережної держави;
f) збереження навколишнього середовища прибережної держави і відвернення, скорочення й збереження під контролем її забруднення;
g) морських наукових досліджень і гідрографічних зйомок;
h) запобігання порушенню митних фіскальних, імміграційних або санітарних законів і правил прибережної держави.
Такі закони і правила не стосуються проектування, конструкції, комплектування екіпажу або обладнання іноземних суден, якщо тільки вони не вводять в дію загальноприйняті міжнародні норми і стандарти. Прибережна держава відповідним чином публікує всі такі закони і правила. Іноземні судна, здійснюючи право мирного проходу через територіальне море, дотримуються всіх таких законів і правил і всіх загальноприйнятих міжнародних правил щодо запобігання зіткненню на морі». Щодо здійснення юрисдикції прибережної держави, то в цій конвенції, як і в попередній, знаходять прояв правила про кримінальну та цивільну і жодним чином не згадується адміністративна юрисдикція. Проте наведена вище ст. 21, а також ст.ст. 20, 22 – 26 Конвенції ООН з морського права 1982 р. дають цілком зрозуміле уявлення про ті аспекти здійснення мирного проходу в територіальному морі, де прибережна держава може (а в деяких випадках повинна) здійснити адміністративний вплив на його здійснення, визначивши правила, встановивши системи поділу руху суден, морські коридори та ін., а також забезпечити дотримання такого режиму. Безумовно, головна особливість правового режиму територіального моря, що закріплений у міжнародних угодах, полягає в праві мирного проходу іноземних суден через цей морський простір. Право мирного проходу означає, що держава не може без підстав, передбачених Конвенцією ООН з морського права, перешкоджати здійсненню цього проходу, тому й здійснення державою берега своєї юрисдикції над іноземними суднами поставлено в суворі обмежувальні рамки. Проте ці обмеження стосуються саме випадків, коли судно реалізує право мирного проходу. Якщо судно займається в територіальному морі промисловою діяльністю, науковими дослідженнями або навіть просто стоїть на рейді, вилучення з-під юрисдикції держави берега не діють. Слід зауважити, що право мирного проходу може здійснюватися: з метою перетинання територіального моря без заходження у води портів; з наміром зайти у води портів; нарешті, щоб вийти з вод портів після перебування в них. Від цього значною мірою залежить юрисдикція прибережної держави. Відповідно до ст. 5 Закону України від 4.11.1991 р. «Про державний кордон України», «до територіального моря України належать прибережні морські води шириною 12 морських миль, відлічуваних від лінії найбільшого відпливу як на материку, так і на островах, що належать Україні, або від прямих вихідних ліній, які з’єднують відповідні точки». Ст. 13 Закону визначає правила мирного проходу через територіальне море України. Норми Закону у статтях 28 та 29 поєднують заходи, що можуть бути застосовані до іноземних та українських суден, які не дотримують режиму державного кодону. Так, відповідно до ст. 28, у територіальному морі і внутрішніх водах України органи Державної прикордонної служби України при виконанні покладених на них завдань щодо іноземних і українських невійськових суден мають право:
1) запропонувати судну показати національний прапор, якщо його не піднято, провести опит про цілі заходження судна у води України;
2) запропонувати судну змінити курс, якщо він веде в закритий для плавання район;
3) зупинити судно і провести його огляд, якщо воно не відповідає на сигнал опиту, перебуває в закритому для плавання районі, порушує інші правила заходження у води України, плавання і перебування в них, а також займається промисловою та іншою діяльністю на порушення законодавства України, міжнародних договорів України. Огляд судна включає перевірку суднових та навігаційних документів, документів членів екіпажу і пасажирів, документів на вантажі, а в необхідних випадках – і суднових приміщень. Після огляду судна йому може бути дозволено продовжити плавання у водах України з додержанням установлених правил, або запропоновано покинути води України, або його може бути затримано відповідно до чинного законодавства;
4) поміщати на судно в необхідних випадках прикордонний наряд для супроводження судна в порт або з порту до державного кордону України;
5) знімати з судна і затримувати осіб, які вчинили злочин і підлягають кримінальній відповідальності за законодавством України, передавати цих осіб органам дізнання і слідства, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України;
6) переслідувати і затримувати у відкритому морі судно, яке зайшло в територіальне море або у внутрішні води і порти України з порушенням встановлених правил, або судно, яке порушило закони чи правила плавання і перебування у водах України, до заходження його в територіальне море своєї країни або третьої держави в разі, якщо переслідування почато в територіальному морі або внутрішніх водах України і велося безперервно.
Відповідно до ст. 29: «Іноземне невійськове судно, яке перебуває в територіальному морі і внутрішніх водах України, затримується органами Державної прикордонної служби України та конвоюється в найближчий порт або інший відповідний пункт у випадках, якщо:
1) судно на шкоду безпеці України займається збиранням інформації або чинить будь-який інший акт, ворожий Україні;
2) судно перебуває у районі, оголошеному компетентними органами України у встановленому порядку тимчасово закритим для плавання;
3) судно незаконно займається будь-якою промисловою, дослідницькою або пошуковою діяльністю, скиданням і захороненням речовин, шкідливих для здоров’я людей або живих ресурсів вод, чи інших відходів і матеріалів;
4) судно провадить висадку чи посадку людей, вивантаження чи навантаження вантажів у не встановлених для цього місцях або у встановлених місцях, але без дозволу компетентних органів України;
5) судно здійснює без дозволу компетентних органів України підняття в повітря або прийняття на борт літальних апаратів;
6) члени екіпажу або інші особи, які перебувають на судні, пошкоджують прикордонні знаки, засоби навігаційного огородження, кабелі зв’язку, інші підводні або надводні об’єкти, що належать Україні;
7) капітан судна не пред’явив необхідних суднових і вантажних документів;
8) судно не підкоряється розпорядженням представників органів Державної прикордонної служби України або інших компетентних органів України;
9) судно перебуває в територіальному морі України, внутрішніх водах України на порушення правил, встановлених цим Законом, міжнародних договорів України або загальновизнаних принципів і норм міжнародного права».
Саме ці заходи та дії є втіленням здійснення адміністративної юрисдикції України стосовно іноземних та вітчизняних суден в територіальному морі та внутрішніх морських водах. Тут наочно постає проблема конфлікту юрисдикцій щодо морського судна, яка полягає в зіткненні в територіальному морі двох юрисдикцій: прибережної держави і держави прапора судна. Постає питання: чи повинна прибережна держава поширювати свою юрисдикцію на іноземні судна, що слідують через територіальне море? Оскільки мова йде про міждержавні відносини, то й вирішення цієї правової колізії здійснюється на рівні міждержавних угод. Як вже зазначалося, в конвенціях 1958 р. (про територіальне море та прилеглу зону) та 1982 р. (з морського права) наведено позиції міжнародного співтовариства щодо здійснення кримінальної та цивільної юрисдикції в розглянутих просторах, проте немає жодної конкретної згадки про юрисдикцію адміністративну. Але з норм цих документів можна вивести правила й стосовно цього напряму здійснення юрисдикції. Безумовним є те, що закріплення в текстах конвенцій норм про ці види (кримінальну, цивільну) юрисдикції обумовлена необхідністю вирішення правових конфліктів, пов’язаних із злочинами та цивільними спорами. А адміністративна юрисдикція в розглянутих просторах (за відсутності порушень режиму діяльності в них) має цілком позитивний, регулятивний характер, а набуває рис негативності лише при порушенні судном правил мирного проходу територіальним морем, правил перебування у внутрішніх водах. При цьому, в усіх випадках спостерігається дія юрисдикції держави за межами суходільної території та ще й з певними вилученнями у територіальному морі (право мирного проходу іноземними суднами), а закріплення в міжнародних угодах та Законі України «Про державний кордон України» можливості держави здійснювати переслідування суден-порушників по гарячих слідах обумовлює дію адміністративної юрисдикції України поза просторами, на які розповсюджується її суверенітет та юрисдикція (внутрішні води, територіальне море), зокрема, у виключній економічній зоні та відкритому морі (про інші випадки дії адміністративної юрисдикції держави у цих просторах див. нижче). Саме цей аспект здійснення юрисдикції держави й викликає на сьогодні пильний дослідницький інтерес. Прилегла зона. Відповідно до ст. 33 Конвенції ООН з морського права 1982 р. «у зоні, прилеглій до її територіального моря, яка називається прилеглою зоною, прибережна держава може здійснювати контроль, необхідний:
а) для запобігання порушенню митних, фіскальних, імміграційних або санітарних законів і правил у межах її території або територіального моря;
b) для покарання за порушення вищезгаданих законів і правил, вчинене в межах її території або територіального моря.
Прилегла зона не може поширюватися за межі двадцяти чотирьох миль від вихідної лінії, від якої відмірюється ширина територіального моря». Такого простору до сьогодні Україна ще не визначила. Проте проект Закону України «Про внутрішні води, територіальне море та прилеглу зону України» № 2605 від 30.12.2002 р. [10] зазначає, що «прилегла зона України (далі — прилегла зона) — це морський пояс, розташований за межами територіального моря і прилягає до нього. Зовнішня межа прилеглої зони знаходиться на відстані 24 морських миль, які відміряються від вихідних ліній, призначених для відліку ширини територіального моря України. Делімітація прилеглої зони між Україною і державами, узбережжя яких протилежні узбережжю України або суміжні з ним, здійснюється відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, а також міжнародних договорів України». Ст. 20 Проекту передбачається:
«1. У прилеглій зоні Україна здійснює контроль, необхідний для: запобігання порушенням митних, фіскальних, імміграційних, санітарних, екологічних правил, встановлених законами та іншими нормативно-правовими актами України; покарання за порушення зазначених законів і правил, здійснене на території України, включаючи територіальне море.
2. У прилеглій зоні Україна вживає заходів до запобігання порушенням, зазначеним у частині першій цієї статті, та затримання винних, включаючи переслідування, зупинення, огляд і затримання всіх іноземних суден-порушників (за винятком військових кораблів та інших державних суден, які використовуються у некомерційних цілях), відповідно до законодавства України і норм міжнародного права.
3. Положення частини першої та другої цієї статті не обмежують права України, визначені Законом України «Про виключну (морську) економічну зону України» та інших актів законодавства України, що регулюють питання, пов’язані з правовим режимом виключної (морської) економічної зони та континентального шельфу України».
Виключна економічна зона. Закон України «Про виключну (морську) економічну зону України» [11], зокрема, зазначає:
– у ст.4 «Суверенні права та юрисдикція України у виключній (морській) економічній зоні України»: «Україна у своїй виключній (морській) економічній зоні має: суверенні права щодо розвідки, розробки і збереження природних ресурсів як живих, так і неживих у водах, що покривають морське дно, на морському дні та в його надрах, а також з метою управління цими ресурсами і щодо здійснення інших видів діяльності по економічній розвідці та розробці зазначеної зони, у тому числі виробництву енергії шляхом використання води, течій і вітру; юрисдикцію, передбачену відповідними положеннями цього Закону та нормами міжнародного права, щодо створення і використання штучних островів, установок і споруд, здійснення морських наукових досліджень, захисту та збереження морського середовища; інші права, передбачені цим Законом, іншими законодавчими актами України та загальновизнаними нормами міжнародного права. Суверенні права та юрисдикція України щодо морського дна виключної (морської) економічної зони і його надр реалізуються відповідно до законодавства України про континентальний шельф та Кодексу України про надра»;
– у ст. 11 «Юрисдикція України щодо штучних островів, установок і споруд»: «Україна у своїй виключній (морській) економічній зоні має виключну юрисдикцію щодо штучних островів, установок і споруд, у тому числі щодо митних, податкових, санітарних та імміграційних законів і правил, а також законів і правил, що стосуються її безпеки. Україна може встановлювати навколо штучних островів, установок і споруд зони безпеки і здійснює у цих зонах відповідні заходи для гарантування безпеки як судноплавства, так і штучних островів, установок та споруд. Ширина зон безпеки не повинна перевищувати 500 метрів, відлічених від кожної точки їх зовнішнього краю, за винятком випадків, коли інше дозволено загальновизнаними міжнародними стандартами або рекомендовано відповідною міжнародною організацією».
– у ст. 13 «Морські наукові дослідження»: «…Морські наукові дослідження у виключній (морській) економічній зоні України проводяться лише за згодою спеціально уповноважених органів України відповідно до законодавства України і міжнародних договорів України. Морські наукові дослідження у виключній (морській) економічній зоні України мають право проводити усі держави, незалежно від їх географічного положення, їх юридичні і фізичні особи, а також міжнародні організації за умови дотримання законодавства України. Україна, здійснюючи свою юрисдикцію, має право регулювати і дозволяти проводити морські наукові дослідження у своїй виключній (морській) економічній зоні. Спеціально уповноважені органи України дають свою згоду на проведення морських наукових досліджень у виключній (морській) економічній зоні за умови, що ці дослідження проводяться лише у мирних цілях, для розширення знань про морське середовище на благо людства і не несуть загрози навколишньому природному середовищу».
Норми цих та інших статей Закону України «Про виключну (морську) економічну зону України» є втіленням засад адміністративної юрисдикції України в цьому просторі відкритого моря. Та тут знаходить свій прояв той факт, що в морському праві адміністративна юрисдикція розповсюджується далеко за межі суходільної території держави та її внутрішніх вод і територіального моря. Підтвердженням цьому є також вже згадана Інструкція про застосування зброї, бойової техніки, озброєння кораблів (катерів), літаків і вертольотів Державної прикордонної служби України, спеціальних засобів та заходів фізичного впливу під час охорони державного кордону та виключної (морської) економічної зони України, затверджена наказом Адміністрації Держкордонслужби від 21.10.2003 р. № 200. Проте ще більш цікавим з наукової та практичної точок зору є здійснення адміністративної юрисдикції держав у відкритому морі.
Відкрите море. У відкритому морі судна та особи, які знаходяться на них, повинні підкорятися юрисдикції держави свого прапора. Рівною мірою у відкритому морі тільки держава прапора вправі поширювати юрисдикцію, у тому числі кримінальну, на своє судно. Це правило пов’язане з закріпленням принципу свободи відкритого моря: держави не можуть поширювати свій суверенітет на будь-яку частину відкритого моря. Виключення в обсязі, оговореному в Конвенції про відкрите море 1958 р. і в Конвенції ООН з морського права 1982 р., складають випадки боротьби з рабством і работоргівлею, піратством, незаконною торгівлею наркотичними та психотропними речовинами, несанкціонованим радіомовленням з відкритого моря. З метою боротьби із вказаними правопорушеннями військові човни, що зустріли у відкритому морі іноземне судно, за наявності розумних підстав (як вказує ст. 110 Конвенції ООН із морського права 1982 р.) вправі піддати це судно догляду. Догляду можуть бути піддані також судна, що не можуть довести свою національність (державну приналежність), судна, на яких піднято іноземний прапор, або судна, які відмовляються підняти свій прапор, але в дійсності мають ту саму національність, що й військовий човен. На основі результатів догляду командир військового човна приймає рішення на основі норм міжнародного права. Ще одним аспектом здійснення юрисдикції держави у цьому морському просторі є право переслідування. Конвенція про відкрите море 1958 р. і Конвенція ООН із морського права 1982 р. містять поняття переслідування, причому в другій із них це поняття сформульовано більш точно, як «переслідування по гарячих слідах». Право переслідування пов’язане з особливим випадком поширення юрисдикції прибережної держави за межами його території щодо іноземного судна. Переслідування по гарячих слідах іноземного судна може мати місце, якщо компетентні органи влади прибережної держави мають достатні підстави вважати, що це судно порушило закони та правила цієї держави. Таке переслідування має розпочатися тоді, коли іноземне судно або одна з його шлюпок знаходиться у внутрішніх водах, архіпелажних водах, у територіальному морі або прилеглій зоні держави, що переслідує. Переслідування може продовжуватися за межами територіального моря або в прилеглій зоні держави лише за умови, що воно не переривається. Якщо іноземне судно знаходиться у прилеглій зоні, переслідування може початися тільки у зв’язку з порушенням прав, для захисту яких ця зона встановлена. Право переслідування по гарячих слідах застосовують також щодо правопорушень (включно з порушенням законів і правил прибережної держави, що стосуються виключної економічної зони або континентального шельфу), що вчинені у виключній економічній зоні або на континентальному шельфі, включно із зонами безпеки навколо установок на континентальному шельфі. Право переслідування по гарячих слідах вправі використовувати тільки військові судна, військові літальні апарати або інші судна й літальні апарати, що мають чіткі зовнішні знаки, дозволяють упізнати їх як такі, що знаходяться на урядовій службі й уповноважені для цієї мети. Право переслідування по гарячих слідах припиняється, щойно судно, що його переслідують, входить у територіальне море своєї або будь-якої третьої держави. Якщо іноземне судно було зупинено або затримано за межами територіального моря в умовах, які не виправдовують використання права переслідування по гарячих слідах, йому мають бути відшкодовані будь-які завдані збитки або шкода. Безумовний і повний імунітет від іноземної юрисдикції мають у відкритому морі: військові судна; судна, що належать державі; судна, які вона експлуатує і які знаходяться лише на некомерційній державній службі. Військове або інше судно, що належить державі, захоплене командою, котра чинить вказані вище правопорушення, втрачає імунітет.
Висновки. Таким чином, дослідження деяких аспектів здійснення адміністративної юрисдикції України в морських просторах дало змогу переконатися,що дія цього виду юрисдикції в морському праві має певні відмінності, відтак званого територіального розуміння суті цієї діяльності та пов’язання його лише із суходільною територією, внутрішніми водами та територіальним морем держави. Ця теза підтверджується наявністю відповідного законодавства та практикою його застосування до порушників режиму перебування у виключній (морській) економічній зоні України та у відкритому морі під час здійснення протипіратських заходів військовими кораблями під прапором України.
ЛІТЕРАТУРА:
1. Маланчук П. Вступ до міжнародного права за Ейкхерстом [Текст]: підручник: Пер.з англ. / П.
Маланчук ; відп.ред. М. В. Буроменський. – 7.вид., перероб. – Х. : Фірма «Консум», 2000. – 592 с.
2. Міжнародне право: Навч. посібник За ред. М. В. Буроменського – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 336
с. http://studrada.com.ua/content/1-розвиток-міжнародного-регулювання-питань-юрисдикції
3. Уржумов И. Юрисдикция РФ над иностранными судами, следующими через территориальное
море РФ. – [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www.advokatyra.ru/articles/foreign_
ships?PHPSESSID=e2775745a7f7a99214f6315fe2d95cb2
4. Конвенция о территориальном море и прилежащей зоне 1958 года // Додин Е.В., Кузнецов С.А.
Женевские конвенции по морскому праву // Библиотека журнала «Торговое мореплавание» (Серия:
Правовое регулирование торгового мореплавания ). – 1998. – № 5/ІІ. – С. 10 – 14.
5. Конвенция ООН по морскому праву 1982 года / Морське право. Джерела: У 3 ч. Ч. 1. Т. 1.Кн.
2 «ІІІ Конференція ООН з морського права» / [Додін Є.В. Кузнецов С.О. Аверочкіна Т.В., Нікіша Д.О.].
– О.: Фенікс, 2011. – С. 110 – 451.
6. Про державний кордон України: Закон України від 4 листопада 1991 року № 1777-XII // Відо-
мості Верховної Ради України. – 1992. – № 2. – Ст. 5.
7. Правила плавання і перебування в територіальному морі, внутрішніх водах, на рейдах та в портах
України іноземних військових кораблів, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 16.05.1996 р.
№ 529 // Зібрання постанов Уряду України. – 1996. – № 12. – Ст. 334.
8. Інструкція про застосування зброї, бойової техніки, озброєння кораблів (катерів), літаків і вертольотів
Державної прикордонної служби України, спеціальних засобів та заходів фізичного впливу під час охорони
державного кордону та виключної (морської) економічної зони України, затверджена наказом Адміністрації
Держкордонслужби від 21.10.2003 р. № 200 // Офіційний вісник України. – 2003. – № 43. – Ст. 2287.
9. Угода між Кабінетом Міністрів України і Урядом Республіки Хорватія про морське торговельне
судноплавство від 17.06.2009, 12.02.2010 // Офіційний вісник України. – 2012. – № 6, / № 18, 2011,
ст. 731 /. – Ст. 232.
10. Про внутрішні води, територіальне море та прилеглу зону України: Проект Закону України від
30.12.2002 р. № 2605. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/
zweb_n/webproc4_2?pf3516=2605&skl=5
11. Про виключну (морську) економічну зону України: Закон України від 16 травня 1995 р. //
Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 21. – Ст. 152.
Автор: Т.В. Аверочкіна, к.ю.н., с.н.с., доцент кафедри морського та митного права НУ «ОЮА»
Источник: http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Ms/2012_2/62.pdf