Арбітрабельність спорів щодо договорів відчуження корпоративних прав

30 Сен

В статье рассматривается практика украинского суда относительно рассмотрения споров по поводу купли-продажи бизнеса, в частности, споров, в которых сочетаются собственно корпоративные и иные гражданско-правовые аспекты. Авторы приходят к заключению, что споры между бывшимы участниками хозяйственного общества и покупателями корпоративных прав этого общества по поводу действительности соответствующего договора не относятся к исключительной компетенции хозяйственных судов, а могут быть подчинены юрисдикции международного коммерческого арбитража.

Останнім часом почастіша­ли спроби ухилення від переда­чі справ на розгляд до арбітраж­ного суду шляхом штучного прив’язування таких спорів до тематики, що відноситься до виключної підсудності україн­ських судів. Проте як протидія таким спробам намітився зна­чний розвиток у цьому напря­мі правозастосовної практики. У справах за нашої участі каса­ційними судами була прийня­та низка рішень, які, на наш по­гляд, є визначальними щодо питання підсудності міжнарод­ним комерційним арбітражним судам договорів відчуження корпоративних прав (далі – до­говір). Нерідко питання дійснос­ті договорів є предметом спору з ініціативи колишніх партне­рів, попередніх власників кор­поративних прав, які шляхом визнання договору недійсним з моменту укладення намага­ються повернути компанію, в яку новим власником уже вне­сені значні інвестиції.

При цьому зазвичай укладе­на сторонами арбітражна угода просто ігнорується. Позивач по­дає позов чи, частіше, цілу серію позовів, одразу в український господарський суд за місцем знаходження проектної компа­нії, власність на яку оспорюєть­ся, посилаючись на ч. 4 ст. 16 ГПК України – нібито має місце спір між учасниками господар­ського товариства, а отже, тери­торіальна підсудність спору ви­значається відповідно до вимог цієї статті, за адресою проектної компанії, шсгитуціональна під­судність у такому випадку об­ґрунтовується відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 12 ГПК – справи, що виникають з корпоративних відносин. Українські суди при­ймають до провадження такі позови, а також часто розгля­дають справи по суті та вино­сять рішення, незважаючи на укладені сторонами арбітраж­ні угоди. Така специфіка роботи господарських судів полегшує життя недобросовісним парт­нерам, оскільки, розглядаючи питання щодо визнання недій­сним договору купівлі-прода­жу корпоративних прав, суди помилково розглядають такі спори як корпоративні, що від­носяться до виключної компе­тенції господарських судів Укра­їни, на тій єдиній підставі, що оспорюваний договір урегульо­вує питання передачі сторона­ми одна одній корпоративних прав від колишнього учасника теперішньому.

Одразу наголосимо, що така позиція суду йде в розріз з укра­їнським законодавством. Від­повідно до пункту 4 статті 12 Господарського процесуально­го кодексу України, на яку по­силаються недобросовісні по­зивачі та й суди в рішеннях, не можуть бути передані до третей­ського суду (арбітражу) «справи, що виникають з корпоратив­них відносин у спорах між гос­подарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числіучас-ником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, ак­ціонерами) господарських това­риств, що пов’язані зі створен­ням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цьо­го товариства, крім трудових спорів.» Отже, зазначена нор­ма чітко встановлює вичерп­ний перелік справ (предмет та суб’єктний склад таких справ), які не можуть бути передані на вирішення арбітражного суду:

(i)            справи між господарським товариством та його учасником (, що вибув) – сторонами договору купівлі-продажу корпоративних прав є, як
правило, дві окремі юридичні особи. Якщо покупець ніколи не був учасником продавця, чи навпаки, за суб’єктним складом такий спір не підпадає під дію першого випадку, що передбачений пунктом 4 статті 12 ГПК;

(ii)          справи між учасниками господарських товариств, що пов’язані зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності
цього товариства, крім трудових спорів. Спір про визнання недійсним Договору не пов’язаний зі «створенням, діяльністю, управлінням та
припиненням діяльності» будь-якого господарського товариства, а виконання сторо­нами зобов’язань щодо оплатної передачі корпоративних прав жодним чином не впливає та не створює будь-яких юридич­них наслідків щодо «створення, діяльності, управління та при­пинення діяльності» будь-якого господарського товариства.

Якщо в спорі підставою звер­нення до суду, виходячи зі зміс­ту позовних вимог, була оцінка дійсності господарського дого­вору, то слід урахувати, що вста­новлення фактів щодо належ­ного укладення, припинення та дійсності цивільно-правово­го договору є типовою ознакою звичайного цивільно-правово­го спору. Корпоративні права, що перейшли від однієї осо­би до іншої, в такому випад­ку виступають у спорі лише як окремий об’єкт права влас­ності та об’єкт купівлі-про­дажу. У позові про визнання недійсним Договору позивач, як правило, не звертається до господарського суду за захис­том чи примусовим виконан­ням будь-якою стороною кор­поративних прав: управління товариством, внесення додатко­вих вкладів до статутного капі­талу, ршподілу дивідендів тощо. Отже, спір між сторонами вини­кає не з корпоративних відно­син, а з цивільно-правових від­носин за цивільно-правовими угодами (договорами), на чому й потрібно наголошувати про­цесуально, заперечуючи право­мірність розгляду спору в укра­їнському суді, а не у арбітражі відповідно до угоди сторін.

Правильність зазначеного тлумачення описаних відно­син як корпоративних і таких, що витікають з корпоративних прав, підтверджується судовою практикою касаційної інстанції, причому судових органів як гос­подарського, так і загального судочинства. У Рекомендаціях від 28.12.2007 р. «Про практи­ку застосування законодавства у розгляді справ, що виникають з корпоративних відносин» (п. 1.11) Президія Вищого гос­подарського суду України зазна­чає: у визначенні підвідомчості справ зі спорів, пов’язаних з обі­гом акцій, господарським судам необхідно розрізняти правовід­носини з приводу реалізації кор­поративних прав, посвідчених акціями, та правовідносини з приводу обігу таких акцій. Кор­поративними є відносини, пов’язані з реалізацією кор­поративних прав. Відносини, пов’язані з обігом, до корпо­ративних не належать. Прези­дія ВГСУ вказує, що спори про укладення, розірвання, зміну, виконання, а також визнання недійсними договорів купівлі-продажу корпоративних прав, крім спорів, пов’язаних із пору­шенням переважного права на придбання, не є такими, що ви­никають з корпоративних від­носин і залежно від суб’єктного складу сторін підлягають роз­гляду господарськими або за­гальними судами (чи, як у на­шому випадку, – міжнародним комерційним арбітражем). Слід зазначити, що така позиція під­лягає застосуванню не лише щодо договорів з відсудження акцій, які, окрім того, що по­свідчують корпоративні права, є окремим об’єктом цивільних прав – цінними паперами, а й якщо корпоративні права вира­жені в інших формах, виходячи з оргшшаційно-правової форми проектної компанії – частки в товариствах з обмеженою від­повідальністю, корпоративні права підприємств тощо.

У справі № 18/17 про визна­ння недійним Договору, що роз­глядалася українським госпо­дарським судом, незважаючи на одразу зайняту нами правильну позицію щодо необхідності при­пинення провадження, суд пер­шої інстанції та апеляційний суд відхиляли заяви відпові­дачів щодо передачі спору на розгляд до арбітражного суду. Виражена в мотивувальних частинах відповідних рішень позиція судів була настільки ж проста, наскільки й неправиль­на – оскільки йдеться про пере­дачу корпоративних прав, спір є корпоративним. Лише ВГСУ поставив крапку в спорі, у своїй постанові від 23.08.2012 р. зая­вивши – у справі про визнання недійсним договору реалізації часток немає ознак корпоратив­ного спору, за наявності запе­речень з боку відповідачів про розгляд даної справи в госпо­дарському суді, суд мав при­пинити провадження у зв’язку з укладенням сторонами уго­ди про передачу спору на вирі­шення третейського суду.

Цікавою для нашого питан­ня є також позиція касаційної інстанції судів загальної юрис­дикції, яким доводиться відмеж­овувати корпоративні спори за участі фізичних осіб, підсудні господарським судам, від схо­жих на них спорів щодо визна­ння недійсними угод з відчу­ження корпоративних прав. Верховний Суд України, роз­глядаючи спір, що виник між фізичними особами з приводу укладеного договору купівлі-продажу корпоративних прав, в ухвалі від 26 грудня 2007 р. за­значив: «спір виник не міжучас-никами господарського товари­ства щодо корпоративних прав, а між фізичними особами щодо поновлеюш порушеного прана власності… тобто спір не .і кор поративних відносин.., а цивии, но-правовий спір, який підлягає розгляду в порядку цивільно го судочинства.» Як бачимо, і суди загальної юрисдикції під тверджують – спори щодо обі­гу корпоративних прав не с корпоративними. Така пози ція судів загальної юрисдикції особливо цікава для нашого питання, оскільки часто на віть якщо спір щодо Договору розглянутий в арбітражі, сто рона намагається перешкоди ти визнанню такого рішення та наданню дозволу на примусо­ве виконання, заявляючи, що спір підлягав вирішенню в гос ледарському суді, а тому арбі­тражне рішення визнанню не підлягає. Місцеві та апеляційні суди часто гадтримують таку по милкову позицію, та лише в ка саідиній інстанції вдається від стояти інтереси добросовісного позивача. Так, у справі за нашої участі щодо визнання і надання дозволу на примусове виконан­ня рішення Міжнародного ар­бітражного центру Федераль­ної палати економіки Австрії № SСН- 5093 від 23.02.2010 р. у справі № 6-28841СВ11, ухвалою від 9 листопада 2011 р., ВССУ скасував рішення суду місцево го та апеляційного судів та кон статував: «висновок суду першої інстанції про те, що даний спір (щодо визнання дійсним договору відчуження частки в ТОВ) е корпоративним спором, який, як і вимога про встановлення факту, не можуть бути предметом арбітражного розгляду за законодавством України, є необгрунтованим».

Слід врахувати, що позивач, не бажаючи передавати позов до міжнародного комерційно го арбітражу, може намагатись «приховати» справжню приро ду спору, поєднавши в одному позові кільки позовних вимог основної – про визнання До говору недійсним та додатко­вих, які можуть мати підкрес­лено корпоративний характер, наприклад – про визнання неді йним рішень загальних зборів учасників, прийнятих начебто незаконно, без участі учасника, який вибув на підставі оспорю­ваного Договору. Якщо, попри правила поєднання позовних вимог, суд все-таки прийме та­кий позов до провадження, то, на перший погляд, ГПК не дає відповідачеві прямих інструмен­тів для захисту свого права на припинення провадження та розгляду спору в арбітражі. У та­кому випадку відповідачеві слід керуватися Постановою Плену­му ВГСУ від 24.10.2011 р. №10 «Про деякі питання підвідомчос­ті і підсудності справ господар­ським судам», в якій касаційний суд вказує: ГПК не передбачено можливості об’єднання в одне провадження вимог, що підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства. Тому в разі подання позову, в якому такі вимоги об’єднано, господарський суд приймає по­зовну заяву в частині вимог, що підлягають розглядові господар­ськими судами, а в іншій час­тині з посиланням на пункт 1 частини першої статті 62 ГПК -відмовляє у прийнятті позовної заяви. Якщо у розгляді справи буде встановлено, що прова­дження у відповідній частині порушено помилково, госпо­дарський суд повинен припи­нити провадження у справі в цій частині згідно з пунктом 1 частини першої статті 80 ГПК. Виразним прикладом з нашої практики може бути випадок, коли, незважаючи на розгляд було зупинене Вищим госпо­дарським судом України в час­тині, з огляду на те, що позивач поєднав в одному позові вимо­ги, пов’язані з визнанням недій­сним Договору, що підлягали розгляду в арбітражі, та інші ви­моги, що мали корпоративний характер та в задоволенні яких було відмовлено.

Підсумовуючи, можна кон­статувати, що спори між колиш­німи учасниками господарсько­го товариства та покупцями корпоративних прав цього то­вариства з приводу дійсності відповідного Договору не від­носяться до виключної ком­петенції господарських судів. Такі спори можна та, за мож­відверто, часто займають більш об’єктивну та врівноважену позицію. При цьому необхід­но звернути особливу увагу на те, що відповідач, який вважає, що спір повинен розглядатися в міжнародному комерційному арбітражі, повинен до почат­ку розгляду справи по суті, як того вимагає ч. 1 ст. 8 ЗУ «Про міжнародний комерційний ар­бітраж», звернулися з відповід­ними клопотаннями про припи­нення провадження та передачу спору на розгляд до міжнарод­ного комерційного арбітражу. У разі подання такого клопотан­ня після подання першої заяви по суті спору (відзиву на позов чи письмових пояснень). СУД лише по суті. Навіть перебуваю­чи в цілковитій упевненості, що подана позовна заява повинна бути відхилена господарським судом, оскільки спір повинен вирішуватися в арбітражі, не­обхідно бути готовим до того, що суддя господарського суду відхилить заявлене клопотан­ня, часто не оформлюючи таку відмову у вигляді окремої ухва­ли. Звісно, не варто обмежува­ти себе в процесуальних засобах захисту, тому після подання від­повідного клопотання про при­пинення провадження у справі слід бути готовим подати відзив, додаткові пояснення та пись­мові докази, особливо з огля­ду на те, шо реалізапія таких процесуальніх прав в подальших судовіх ланках може бути утрудненою.

Авторы: М. Олексіюк, Т. Стець

Источник: Юридична газета. – 2012. – № 39. – С. 12 – 14.

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *