Автономність арбітражної угоди: Чи все так просто?

В статье детально исследуются вопросы, связанные с арбитражным соглашением как основанием международного коммерческого арбитража. В частности, исследуется теория компетенции компетенции, возможность рассмотрения спора коммерческим арбитражем, когда такой спор возникает из исполнения контракта, нарушающего публичный порядок. Особый интерес статья вызывает изложением практики международного коммерческого арбитража.

Статья сопровождается комментарием “Третейський суд вправі приймати постанову щодо власної компетенції”, в котором рассматривается действительность арбитражного соглашения, а также правовая природа принципа автономии арбитражного соглашения.

Арбітражний розгляд спору концеп­туально ґрунтується на згоді сторін ви­рішувати певні комерційні спори між собою у недержавному арбітражному суді. Об’єктом цієї статті є саме міжна­родний комерційний арбітраж.

Така згода може бути виражена у формі окремої угоди або арбітражно­го застереження, що є складовою осно­вного контракту. Арбітражна угода має відповідати вимогам письмової форми та визначати спори, які підлягають пе­редачі в арбітраж. Найчастіше такий пе­релік спорів визначається як «спори із контракту та у зв’язку з ним», що вклю­чає, поміж іншим, шори щодо виконан­ня зобов’язань за контрактом і спори щодо дійсності основного зобов’язання.

Арбітри на підставі принципу Kompetenz-Kompentenz визначають, чи є між сторонами дійсна угода про пере­дачу їм спору і чи переданий спір охо­плений арбітражною угодою. Тобто принцип визначення власної компе­тенції наділяє арбітражний трибунал правом розглядати питання дійсності арбітражної угоди. Цей принцип сто­їть поряд із принципом автономності арбітражної угоди.

Так, автономність (separability) ар­бітражної угоди полягає, за загальним правилом, удвох наступних аспектах: по-перше, сторонам надається право підпорядкувати арбітражну угоду пра­ву, відмінному від права, яке застосову­ється до основного контракту; по-друге, недійсність основного контракту авто­матично не тягне за собою недійсності арбітражної угоди.

Практично важливим є питання об­сягу автономності арбітражної угоди.

Якщо доктрина і практика вже доволі однозначні щодо того, що недійсність арбітражної угоди і недійсність осно­вного контракту, в якому вона містить­ся, має встановлюватись окремо, то іс­нує й низка інших питань, деякі з них і розглянемо далі.

Насамперед слід зауважити, що ав­тономність арбітражної угоди – це пре­зумпція, а не тверде правило. Тобто, гіпотетично, сторони можуть сформу­лювати арбітражне застереження та­ким чином, що його дійсність буде по­ставлена у залежність від недійсності основного контракту.

Також спірним є питання щодо мож­ливості арбітражу на підставі арбітраж­ної угоди розглядати шори з контрактів, які є порушенням публічного порядку? Тут слід згадати відоме арбітражне рі­шення шведського Арбітра Лагергрена (ICC Case No. 1110,1963 р.). Так, пред­метом розгляду став спір із контрак­ту, отриманого корупційним шляхом.

Автономність арбітражної угоди – це презумпція, а не тверде правило. Гіпотетично, сторони можуть сформулювати арбітражне застереження таким чином, що його дійсність буде поставлена у залежність від недійсності основного контракту

Арбітр відмовив в арбітражному розгля­ді, хоча дійсність арбітражної угоди не оспорювалась. Однак, наприклад, у спра­ві Naäonal Power Corporation (Phillipines) v. Westinghouse (USA) (1993 p.) трибунал визнав себе компетентним розглядати спір на підставі арбітражної угоди, проте, встановивши, що контракт суперечить публічному порядку, виніс рішення про його недійсність.

Іншим важливим аспектом авто­номності арбітражної угоди є питан­ня передачі прав за основним контр­актом і арбітражним застереженням в ньому. Якщо встановлення недійснос­ті арбітражної угоди потребує окремо­го вивчення, то чи передача прав за ар­бітражною угодою потребує окремого закріплення волі попередньої і нової сторони про передачу прав/зобов’язань за арбітражним застереженням?

Процедура визнання і виконання рішення міжнародного комерційно­го арбітражу потребує надання суду дійсної арбітражної угоди між сторо­нами. Чи може боржник просити від­мовити у визнанні та виконанні арбі­тражного рішення на тій підставі, що арбітражна угода зв’язувала його та по­переднього кредитора, а з новим такої домовленості про передачу спору в ар­бітраж укладено не було? За загальним правилом, кредитор може передати свої права за угодою новому кредитору без згоди боржника, то чи може кредитор передачею прав лише за основним зобов’язанням звільнитись від обов’язку передавати спір у арбітраж, якщо вва­жає, що національні суди у ситуації, що склалася, – економніший та ефективні­ший механізм вирішення спору?

Положення статті 16 Закону Укра­їни «Про міжнародний комерційний арбітраж» сформульовано наступним чином: «Третейський суд може сам при­йняти постанову про свою компетенцію,. в тому числі стосовно будь-яких запере­чень щодо наявності або дійсності арбі­тражної угоди. З цією метою арбітражне застереження, що є частиною догово­ру, повинно трактуватися як угода, що не залежить від інших умов договору. Винесення третейським судом рішен­ня про недійсність договору не тягне за собою в силу закону (ipso facto) не­дійсність арбітражного застереження» (наголос додано). Вітчизняний закон прийнятий на основі Типового закону ЮНСІТРАЛ, у пояснювальній записці до нього Секретаріатом ЮНСІТРАЛ було зазначено, що в цьому положенні зафік­совано два важливих принципи – прин­цип визначення власної компетенції та принцип автономності (separability or autonomy) арбітражного застереження. Проте закріплення автоматичної не­залежності дійсності арбітражного за­стереження щодо здійснення принци­пу визначення власної компетенції не дає відповіді на питання про природу арбітражної угоди та обсягу автоном­ності щодо інших питань.

У доктрині та іноземній практиці не­має єдності щодо питання обсягу авто­номності арбітражного застереження. Однак превалює думка, що арбітраж­на угода є додатковою до основного контракту, а відтак має «слідувати» за основною угодою, якщо тільки вона невід’ємно не пов’язана з первісною стороною або сторони не домовили­ся про інше.

Більше того, існує загальний прин­цип права – estoppel, який у такому випадку кореспондується із конклю-дентним підтвердженням дійсності арбітражної угоди і передбачає, що якщо боржник не заперечував проти арбітражного розгляду справи між ним та новим кредитором на підставі арбі­тражної угоди, укладеної із первісним кредитором, то він позбавляється права посилатися на неперехід прав за арбі­тражною угодою до нового кредитора.

Щодо практики українських судів у справах про визнання та видачу до­зволу на примусове виконання арбі­тражного рішення у питаннях перехо­ду прав за арбітражною угодою, то така практика є доволі заплутаною та фор­малістичною. Розглянемо декілька су­дових рішень.

Компанія «Карпатські Петролеум Корпорейшн» (Делавер) звернулася до суду з клопотанням про визнання і надання дозволу на виконання рішення Арбітражного інституту Торгової пала­ти м. Стокгольма щодо боржника ПАТ «Укрнафта». За фактичними обстави­нами справи, з’ясованими у судових рі­шеннях, відбулося правонаступництво від компанії «Карпатські Петролеум

«У ДОКТРИНІ ТА ІНОЗЕМНІЙ ПРАКТИЦІ НЕМАЄ ЄДНОСТІ ЩОДО ПИТАННЯ ОБСЯГУ АВТОНОМНОСТІ АРБІТРАЖНОГО ЗАСТЕРЕЖЕННЯ. ОДНАК ПРЕВАЛЮЄ ДУМКА, ЩО АРБІТРАЖНА УГОДА Є ДОДАТКОВОЮ ДО ОСНОВНОГО КОНТРАКТУ, А ВІДТАК МАЄ «СЛІДУВАТИ» ЗА ОСНОВНОЮ УГОДОЮ, ЯКЩО ТІЛЬКИ ВОНА НЕВІД’ЄМНО НЕ ПОВ’ЯЗАНА З ПЕРВІСНОЮ СТОРОНОЮ АБО СТОРОНИ НЕ ДОМОВИЛИСЯ ПРО ІНШЕ»

Корпорейшн» (Нью-Йорк) на користь компанії «Карпатські Петролеум Кор­порейшн» (Делавер). При цьому арбі­тражний інститут визнав себе компе­тентним розглядати спір із контракту, укладеного між компанією «Карпатські Петролеум Корпорейшн» (Нью-Йорк) та ПАТ «Укрнафта», та, розглянувши спір, прийняв рішення на користь компанії «Карпатські Петролеум Корпорейшн» (Делавер), яке і просив визнати в Укра­їні стягувач.

Суд першої інстанції вирішив, що клопотання стягувача не підлягає роз­гляду, оскільки подано з порушенням вимог Нью-Йоркської конвенції та на­ціонального законодавства. А саме не було подано до суду дійсної арбітраж­ної угоди між сторонами. При цьому суд послався на рішення Господарсько­го суду міста Києва, яким було визнано додаткову угоду до Контракту між ком­панією «Карпатські Петролеум Корпо­рейшн» (Нью-Йорк) та ПАТ «Укрнаф­та» (яка і передбачала угоду сторін про передачу спору в арбітраж) неукладе-ною, оскільки компанія» Карпатські

Петролеум Корпорейшн» (Делавер) не довела належність правонаступни-цтва від компанії «Карпатські Петро­леум Корпорейшн» (Нью-Йорк) на мо­мент укладення цієї додаткової угоди.

Таким чином, суд України, незважа­ючи на те, що арбітражний трибунал визнав себе компетентним розглядати переданий йому спір, вирішив, що ар­бітражна угода є недійсною у зв’язку з неналежним правонаступництвом прав за нею.

Також цікавою для цілей аналізу є інша справа за клопотанням компанії «Еулер Гермес Сервісез Швайц АГ» про надання дозволу на визнання та при­мусове виконання на території Украї­ни рішення арбітражного суду ФОСФА про стягнення з ПАТ «Одеський олійно-жировий комбінат» грошових коштів на користь компанії «Еулер Гермес Сер­вісез Швайц АГ». Контракт, спір з якого розглядався арбітром, був укладений між компанією «Поттус Трейд С.А.» та божником. Контракт містив положен­ня про заборону передачі прав за ним, однак первісний кредитор до закінчен­ня розгляду в арбітражі передав пра­ва вимоги до боржника компанії «Еу­лер Гермес Сервісез Швайц АГ». При цьому в арбітражному рішенні стягу-вачем був зазначений саме первісний кредитор. Компанією «Еулер Гермес Сервісез Швайц АГ», під час розгляду клопотання в українському суді, було зазначено, що договір цесії передба­чав передачу прав вимоги не з контр­акту як такого, а саме з арбітражного рішення; при цьому договір цесії було підпорядковано праву Швеції, за яким він був дійсним.

Суд першої інстанції відмовив у ви­знанні та наданні дозволу на примусо­ве виконання арбітражного рішення на тій підставі, що подавати клопотання про визнання і виконання арбітражно­го рішення може лише стягував за арбі­тражним рішенням, а компанія «Еулер Гермес Сервісез Швайц АГ» не зазначе­на у арбітражному рішенні.

Суд апеляційної інстанції підтримав рішення суду першої інстанції, і навів додаткові обґрунтування того, що ви­знання і виконання арбітражного рі­шення буде суперечити публічному по­рядку України.

Суд касаційної інстанції визнав, що додаткова аргументація, наведена судом апеляційної інстанції щодо порушення публічного порядку, суперечить нор­мам матеріального права, а тому скасу­вав ухвалу суду апеляційної інстанції та передав справу на новий розгляд. При цьому суд касаційної інстанції у своєму рішенні не досліджував питання тлума­чення поняття «стягувач», наданого су­дом першої інстанції та підтриманого судом апеляційної інстанції, зазначив­ши тільки, що відповідно до ст. 393 ЦПК України клопотання про надання дозво­лу на примусове виконання рішення іноземного суду подається до суду без­посередньо стягувачем (його представ­ником) або відповідно до міжнародного

договору, згода на обов’язковість яко­го надана Верховною Радою України, іншою особою (їїпредставником). На дату написання цієї статті рішення апе­ляційної інстанції, прийняте за резуль­татами нового розгляду, недоступне.

У іншій справі компанія «Ф.Ф. Ен­гельс Інвестментс ЛТД» звернулася до суду з клопотаннями про визнання та надання дозволу на примусове вико­нання арбітражних рішень апеляційної інстанції ФОСФА про стягнення з ком­панії «Пасифік Інтер-Лінк СДН БХД». Сгягувач отримав право вимоги за арбі­тражним рішенням на підставі догово­рів цесії. Суди торкнулись правомірнос­ті звернення до арбітражу цесіонарієм лише в мотивувальній частині. Осно­вним питанням судового розгляду стала відмова у визнанні і виконанні у зв’язку з тим, що боржником є інозем­на компанія, а стягувачем не доведено належними доказами наявність май­на, що належить боржникові, на тери­торії України.

Автономність арбітражної угоди спричиняє багато питань на практи­ці, недостатньо розроблена законодав­ча база та відсутність судової практи­ки залишає багато місця для роздумів. Однак сторони вільні у можливості убезпечити себе від гіпотетичних си­туацій шляхом включення відповідних положень до договору між собою. Так, сторони можуть прив’язати арбітраж­не застереження до основного догово­ру, передбачити неможливість пере­дачі прав за основним контрактом без передачі прав за арбітражною угодою та/або без згоди іншої сторони по до­говору; чіткіше формулювати положен­ня договорів про передачу прав за до­говором, включаючи передачу прав за арбітражною угодою.

Автор: А. Ткачова

Источник: Юридична Газета. – 2014. – № 5-6. – С. 25 – 27.

З огляду на той факт, що арбітражне вирішення спорів має особливу право­ву природу і передбачає укладення сто­ронами арбітражної угоди, що тягне за собою процесуальні наслідки, важли­вим є розуміння специфіки такої угоди.

Однією з особливих рис арбітражної угоди є її автономність. Попри те, що доктрина автономності набула устале­ного застосування тільки у другій поло­вині XX століття, її суть органічно ви­пливає з природи такого інструменту врегулювання спорів, як арбітраж.

По-перше, незважаючи на те, чи до­мовленість про арбітражне вирішення спорів є окремою угодою, як третей­ський запис, чи міститься в договорі і формально є його частиною, як арбі­тражне застереження, арбітражна уго­да вважається самостійною і незалеж­ною від інших умов договору, а тому недійсність основного договору не тяг­не за собою автоматичну недійсність арбітражного застереження, що закрі­плено у ч. 1 ст. 16 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» (далі – Закон). Відповідно до вказаної статті третейський суд вправі прийма­ти постанову щодо власної компетен­ції, у тому числі стосовно будь-яких за­перечень щодо наявності або дійсності арбітражної угоди. Більш того, типові арбітражні угоди, розроблені міжна­родними організаціями, містять умо­ву, за якою арбітражний суд наділений компетенцією встановлювати наяв­ність або дійсність договору, частиною якого є арбітражне застереження. Та­ким прикладом є типова арбітражна угода, рекомендована ЮНСІТРАЛ. Ін­шими словами, арбітр має право ви­рішити питання щодо власної компе­тенції і прийняти до розгляду справу, якщо буде вважати дійсним арбітраж­не застереження, навіть якщо заявле­но про недійсність договору.

По-друге, при вирішенні питання щодо існування або дійсності арбітраж­ної угоди може застосовуватися право інше, ніж право, застосовуване до осно­вного договору. Ця позиція закріплена у ст. VI (2) Європейської конвенції про зовнішньоторговельний арбітраж 1961 року, що набрала чинності для Украї­ни 07.01.1964 року, і згідно з нею сто­рони уповноважені визначити право, за яким може бути визначене питання дійсності арбітражної угоди.

Так, арбітражна угода є дій­сною за умови, якщо її укладено правосуб’єктними особами, із дотри­манням форми, та якщо спір може бути предметом арбітражного розгляду від­повідно до законів країни арбітражної угоди. Зазвичай законодавство виклю­чає зі сфери арбітражного регулюван­ня спори щодо публічного порядку. В Україні відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 36 За­кону у визнанні та виконанні арбітраж­ного рішення може бути відмовлено, якщо суд визнає, що визнання та ви­конання рішення суперечить публіч­ному порядку України.

За своєю суттю принцип автоном­ності арбітражної угоди захищає пра­во суб’єктів відносин на арбітражний розгляд спорів. Адже якщо сторони за власним волевиявленням обрали цей інструмент урегулювання будь-яких спорів, пов’язаних із правовідносина­ми між ними, то логічним є його за­стосування для вирішення у тому чис­лі питання щодо дійсності основного договору.

Автор: В. Шигірт

Источник: Юридична Газета. – 2014. – № 5-6. – С. 26.