Как стимулировать арбитражную привлекательность? Таким вопросом задается автор публикации. В статье раскрывается этот и другие вопросы, связанные с популяризацией третейского суда в Украине, в особенности, международного коммерческого арбитража. В частности, эти вопросы связаны с процедурой обращения в арбитражный суд, исполнением арбитражных решений на территории Украины. Особенное внимание автор уделяет преимуществам и недостаткам арбитража. В результате глубокого и подробного исследования автор отмечает очень важные моменты, например: отсутствие возможности непосредственного обращения с арбитражным постановлением о применении обеспечительных мер делает реализацию таких мер на стадии рассмотрения дела невозможной; проблемы украинских третейских судов имеют те же корни, что и проблема презентабельности Украины в глазах уважаемых международных арбитражных институтов. Статья сопровождается экспертными авторскими комментариями, а именно: Ю. Божко, А. Малика, С. Жежеля, Н. Фроня, М. Мальского и А. Богуцкого. Примая во внимание ценность идей, содержащихся в упомянутых аналитических материалах, приводим их ниже полностью и на языке оригинала.
Як ми вже повідомляли раніше, нещодавно з метою вдосконалення і популяризації арбітражу в Україні було створено Українську Арбітражну Асоціацію.
Чи буде сформовано позитивний імідж України як місця арбітражу для вирішення комерційних спорів, побачимо трохи згодом, а поки що поговоримо про арбітраж як спосіб вирішення спорів чи то пак про розв’язання спорів недержавними арбітрами (третейськими суддями) з винесенням рішення, обов’язкового для сторін. Якщо розглядати арбітраж як альтернативу національним судам, що значно полегшує процедуру розв’язання орів і гарантує сторонам всебічне та повне дослідження обставин, які можуть вплинути на результати розгляду справи, виникає закономірне питання про переваги такої альтернативи. Звісно, його можна поставити й інакше, і багато хто з юристів піддасть сумнівам можливість всебічного і повного дослідження таких обставин у національних судах, що робить переваги альтернативного вирішення спорів очевидними…
А от про міжнародний арбітраж, що про нього зайде мова, більшість наших читачів, напевно, відгукнеться схвально.
У цій статті ми не ставимо за мету порівняння українських третейських судів з міжнародними арбітражними інституціями, так само як не порівнюємо національні суди з міжнародними, проте за нас це подекуди зробили експерти, яких ми запросили до дискусії на шпальтах нашої газети. А от питання, яке здалося нам закономірним: чи вірогідна арбітражна привабливість України на міжнародній арені у контексті непопулярності арбітражу як такого серед наших громадян?!
Процедура звернення до арбітражного суду
Передусім сторони, які прагнуть до того, щоб арбітраж розглядав справу, мають заздалегідь потурбуватися про те, щоб між ними була укладена арбітражна угода. Хоча б у контракті, який сторони укладають між собою, має бути арбітражне застереження із зазначенням назви суду та адреси, до того ж може бути зазначено й інші відомості, а саме матеріальне право, кількість арбітрів, мова провадження та інше. Щодо змісту позову та його оформлення сторони мають керуватися положеннями ст. 35 Закону України (далі-ЗУ) «Про третейські суди» або Глави 5 ЗУ «Про міжнародний комерційний арбітраж»
«З ОГЛЯДУ НА ВІДСУТНІСТЬ МОЖЛИВОСТІ БЕЗПОСЕРЕДНЬОГО ЗВЕРНЕННЯ З АРБІТРАЖНОЮ ПОСТАНОВОЮ ПРО ВЖИТТЯ ЗАБЕЗПЕЧУВАЛЬНИХ ЗАХОДІВ ДО ОРГАНІВ ПРИМУСОВОГО ВИКОНАННЯ РІШЕНЬ, РЕАЛІЗАЦІЯ ТАКИХ ЗАХОДІВ НА СТАДІЇ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ В АРБІТРАЖІ СТАНОМ НА СЬОГОДНІ НЕМОЖЛИВА»
залежно від характеру спору та наявності іноземного елемента. Після того як сторони визначилися зі складом суду, надали позови та відзиви з усіма належними доказами, суд починає розгляд справи.
Загалом процедура розгляду справи в арбітражному суді небагато чим відрізняється від процедури державного суду. Після розгляду справи, проведення дебатів, вивчення матеріалів справи суд виносить рішення, яке має чітко відповідати вимогам ст. 46 ЗУ «Про третейські суди» або ст. 31 ЗУ «Про міжнародний комерційний арбітраж», тому що будь-яка невідповідність закону може в подальшому бути підставою для оскарження рішення, хоча, як видно зі змісту ст. 51 ЗУ «Про третейські суди» та ст. 34 ЗУ «Про міжнародний комерційний арбітраж», не тільки невідповідність рішення закону може бути підставою для його скасування.
«Порівнюючи систему оскарження рішення арбітражного суду з рішенням державного суду, перша система є більш довершеною, хоча б з того погляду, що сторони отримають остаточне та справедливе рішення, яке позбавить їх тривалих процедур оскарження в апеляційній та касаційній інстанції, – вважає Сергій Жежель, юрист ТОВ «ДЕФЕНСОР».
Отже, після того, як рішення було несено, і якщо винна сторона в доброовільному порядку відмовляється виконати рішення суду, інша сторона імає право звернутися до компетентного органу задля видачі виконавчого кумента для примусового виконання рішення (ст. 56 ЗУ «Про третейські суди» та ст. 35 ЗУ «Про міжнародний комерційний арбітраж»). Виконавче провадження проводиться відповідно ЗУ «Про виконавче провадження», і це підводить нас до питання переваг і недоліків арбітражу.
Про переваги і недоліки арбітражу
До переваг розгляду справи із застосуванням арбітражу більшість вітчизняних юристів, зокрема Сергій Жежель, відносять конфіденційність, швидку процедуру розгляду справи, можливість обрання експертів на посаду арбітра, можливість формування складу суду, якй буде розглядати справу, можливість продовження розгляду справи за такої необхідності, гарантію всебічного та повного дослідження матеріалів справи, гарантію винесення справедливого та аргументованого рішення та, зрештою, відносно невелику вартість дедури розгляду справи.
“Крім того, потрібно пам’ятати й про наступні витрати, пов’язані з необхідністю подальшого оскарження судових рішень у порядку апеляційного та касаційного провадження, за що доведеться сплатити відповідно 50 та 70% ставки, обчисленої виходячи з оспорюваної суми», – нагадує Юлія Божко, партнер ЮК «Закон Перемоги» та суддя третейського суду.
У зазначеній ситуації вирішення справи третейським судом, рішення якого буде остаточним для сторін (крім чітко визначених у законодавстві випадків, коли можливе його оскарження дійсно дозволить зекономити на судових витратах, сплативши «разові» витрати, пов’язані з вирішенням спору третейським судом, а також, за необхідності, судовий збір за подання до господарського суду заяви про видачу виконавчого документа на примусове виконання рішення третейського суду в розмірі 1720,50 грн (або 229,40 грн – якщо така заява подається до загального суду).
Водночас серед недоліків арбітражного розгляду справи виокремлюють саме необхідність обов’язкового звернення до суду у випадку примусового виконання рішення, так само, як і відсутність можливості оскарження арбітражного рішення, обмеження повноваження арбітрів, неможливість поєднання позовних вимог, відсутність гарантії, що після розгляду спору в арбітражі не виникне розгляд справи в іншому суді, вичерпний перелік категорій справ, які може бути розглянуто в арбітражі.
Проблемою є і фактична відсутність контролю за діяльністю третейських суддів, вважає адвокат АО «Ліга правового захисту» Надія Фроня.
Так, за словами експерта, за постановления суддею завідомо неправосудного рішення передбачено кримінальну відповідальність (ст. 375 КК). Але третейські судді не є посадовими особами чи державними службовцями, їхні діяння неможливо кваліфікувати за ст. 375 КК України. Тобто справедливе, законне та неупереджене вирішення спору третейським суддею не гарантоване державою, що також не сприяє популярності цих установ.
Утім, третейського суддю можна притягти до кримінальної відповідальності за неправомірно прийняте рішення. І хоча у 2011 році третейських суддів віднесено до осіб, які надають публічні послуги, та встановлено кримінальну відповідальність за зловживання своїми повноваженнями, віз, як то кажуть, і нині там.
Зокрема, ст. 365-2 КК передбачає відповідальність за зловживання своїми повноваженнями… іншою особою, яка не є державним службовцем, посадовою особою місцевого самоврядування, але здійснює професійну діяльність, пов’язану з наданням публічних послуг, у тому числі… третейського судді (під час виконання цих функцій), з метою отримання неправомірної вигоди для себе чи інших осіб, якщо це завдало істотної шкоди охоронюваним законом правам або інтересам окремих громадян, державним чи громадським інтересам або інтересам юридичних осіб.
Істотна шкода полягає у завданні матеріальних збитків, які в сто і більше разів перевищують неоподатковуваний мінімум доходів громадян. Якщо ж шкода менша, то доведеться шукати інші шляхи. Можлива кваліфікація діяння, що проявилося у винесенні неправосудного рішення третейським суддею у справі, яка йому не підвідомча, як кримінально каране самоуправство.
Отже, за влучним висловом пана Жежеля, «усі вищенаведені переваги та недоліки є досить умовними, та в різних ситуаціях переваги можуть бути недоліками, і навпаки», і загалом розгляд справ в арбітражних судах є доволі зручним способом вирішення проблемних ситуацій, в яких жодна зі сторін не змогла дійти згоди мирним шляхом.
Дещо про забезпечення
Цікаво, що керівник ЮК «УкрПраво» Олексій Малік основною причиною звернення до державного суду називає недовіру з боку сторін до недержавного вирішення спорів. Редакції «Юридичної газети» таке пояснення здалося напрочуд вірогідним, оскільки, на відміну від інших наведених причин, не викликало суперечностей.
Серед іншого недовіру викликають й існуючі в Україні порядок застосування та види запобіжних заходів на підтримку третейського розгляду та міжнародного арбітражу.
«Забезпечення позову є важлі вою складовою арбітражного розгляду, відповідно, законодавчі проблеми, пов’язані із вжиттям забезпечувальних заходів, значною мірою погіршують привабливість міжнародного арбітражу в цілому. Можливість забезпечення позову на практиці насамперед залежить від стадії, на якій перебуває арбітражна справа», – розповідають експерти Західноукраїнської філії АО Аrzinger, партнер та керівник Маркіян Мальський та юрист Андрій Богуцький.
Так, у момент, коли справа розглядається арбітражним судом, як ЗУ «Про міжнародний комерційний арбітраж», так і регламенти арбітражних установ передбачають повноваження арбітражу щодо забезпечення позову.
Відповідно до ст. 4 Регламенту МКАС при ТПП України: «Голова МКАС, а після формування складу Арбітражного суду – склад Арбітражного суду, на клопотання будь-якої зі сторін, якщо вважатиме таке клопотання виправданим, може встановити розмір і форму забезпечення позову. Постанова МКАС про встановлення розміру і форми забезпечення позову є обов’язковою для сторін і діє до винесення кінцевого арбітражного рішення».
«При цьому з огляду на відсутність можливості безпосереднього звернення з арбітражною постановою про вжиття забезпечувальних заходів до органів примусового виконання рішень та передбаченої процесуальним законодавством співпраці національних судів із арбітражними в цьому питанні, реалізація таких заходів на стадії розгляду справи в арбітражі станом на сьогодні неможлива», – зазначають експерти.
Так, чинна редакція ЗУ «Про виконавче провадження» містить вичерпний перелік документів, на підставі яких органи державної виконавчої служби уповноважені відкривати виконавче провадження та здійснювати примусове виконання. Будь-які рішення чи постанови арбітражних судів до цього переліку не входять. При цьому важливо також зазначити, що нова редакція Типового закону ЮНСГГРАЛ від 2006 року передбачає розширене регламентування положень про вжиття забезпечувальних заходів. Зокрема, вказаним законом передбачений режим визнання і приведення у виконання забезпечувальних заходів, який побудований за аналогією з режимом визнання і приведення у виконання арбітражних рішень. Проте вищевказані зміни не були імплементовані в національне законодавство України.
Забезпечення ж позову національним судом на стадії розгляду справи в арбітражі також не може бути реалізованим, зважаючи на положення процесуального законодавства. Так, наприклад, ч. 1 ст. 153 ЦПК України передбачає таке: «Заява про забезпечення позову розглядається судом, у провадженні якого перебуває справа, у день її надходження без повідомлення відповідача та інших осіб, які беруть участь у справі».
На стадії ж виконання рішення арбітражного суду ситуація суттєво відрізняється. Зміни до Цивільного процесуального кодексу України стосовно можливості забезпечення позову були внесені 22.09.2011 р., а сама процедура вжиття забезпечувальних заходів, під час визнання рішення арбітражного суду жодною мірою не відрізняється від процедури забезпечення позову в інших справах, що розглядаються національними судами.
Таким чином, коли йдеться про Україну, проблема забезпечувальних заходів у контексті арбітражу існує не лише на національному, але й на міжнародному рівні.
Виконання арбітражних рішень на території України
Крім питання забезпечувальних ходів, серед проблемних питань, вирішення яких сприятиме позитивному іміджу України як юрисдикції, дружньої до арбітражу, провідне місце посідають питання, пов’язані з визнанням та виконанням арбітражних рішень на території України. Так, за словами експертів АО Аrzinger, українські суди досить часто неправильно застосовують міжнародне законодавство, як і помилково посилаються на положення) їнського законодавства, незважаючи на існування міжнародних угод. Зокрема підстави для відмови у визнанні ті виконанні арбітражного рішення передбачені в Цивільному процесуальному кодексі України. При цьому відповідні положення Кодексу застосовуються тільки в тому випадку, якщо міжнародними договорами такі підстави не редбачені. Попри це, національні суди іноді відмовляються від застосування міжнародного законодавства і керуються саме Кодексом.
Крім того, відповідно до ст. 5 Нью-Йоркської конвенції у визнанні та приведенні до виконання арбітражного рішення може бути відмовлено на прохання тієї сторони, проти якої воно спрямоване, тільки якщо ця сторона надасть підстави для відмови у визнанні арбітражного рішення, передбачені Конвенцією. При цьому українські суди дуже часто не дотримуються зазначених положень і перекладають тягар доведення відсутності підстав для відмови у визнанні рішення арбітражу саме на стягувача.
Більше того, існують проблеми щодо визначення переліку документів, які повинні долучатися до клопотання про визнання арбітражного рішення, який передбачено Нью-Йоркською конвенцією про визнання та приведення у виконання іноземних арбітражних рішень від 1958 р. При цьому знову ж таки національні суди досить часто застосовують положення Цивільного процесуального кодексу України, який передбачає значно ширший перелік необхідних документів.
Суттєвим моментом являться також те, що національні суди не мають права переглядати арбітражні рішення по суті. Важливим у цьому питанії є роз’яснення Пленуму Верховного Суду України, а саме п. 12 постанови від 24 грудня 1999 р. № 12 «Про практику розгляду судами клопотань про визнання й виконання рішень іноземних судів та арбітражів і про скасування рішень, постановлених у порядку міжнародного комерційного арбітражу на території України». Згідно з постановою клопотання про визнання та виконання рішень іноземних судів (арбітражів) суд розглядає у визначених ними межах і не може входити в обговорення правильності цих рішень по суті, вносити в останні будь-які зміни. Незважаючи на це, національні суди часто не беруть до уваги вищевказані роз’яснення та розпочинають розглядати справу по суті повторно.
Окрім того, при розгляді справ про визнання рішення арбітражного суду суди хибно керуються необхідністю проведення попередніх переговорів як обов’язкової передумови перед подачею позову, неправильно трактують поняття публічного порядку. Відповідно, вирішення саме вищевказаних проблем зможе покращити привабливість України на міжнародній арені. Водночас слід наголосити, що кількість рішень про відмову у визнанні арбітражного рішення з кожним роком зменшується.
Наостанок трохи статистики
З огляду на все вищенаведене, доходимо висновку, що проблеми українських третейських судів мають ті ж самі корені, що й проблема презентабельності України
«ПРОБЛЕМИ УКРАЇНСЬКИХ ТРЕТЕЙСЬКИХ СУДІВ МАЮТЬ ТІ Ж САМІ КОРЕНІ, ЩО Й ПРОБЛЕМА ПРЕЗЕНТАБЕЛЬНОСТІ УКРАЇНИ В ОЧАХ ШАНОВАНИХ МІЖНАРОДНИХ АРБІТРАЖНИХ ІНСТИТУЦІЙ»
в очах шанованих міжнародних арбітражних інституцій. Тобто наша підозра щодо сумнівності вітчизняної привабливості у якості юрисдикції, дружньої до арбітражу, цілком себе виправдовує.
І це при тому, що за кількістю розглянутих третейськими судами спорів Україна може вважатися лідером серед європейських країн.
Так, за статистикою, опублікованою в журналі «Економіка і життя – юрист» № 32,2012 с. 4-5, більшість третейських розглядів припадає на спори у сфері кредитно-фінансових відносин. Зокрема, чотирма третейськими судами, які розглядають в основному спори за участі банків, у 2011 році було розглянуто понад ЗО тис. позовів із загальною сумою вимог більш ніж 3 млрд грн (300 млн евро). Згідно з даними Державного реєстру судових рішень, це становить 5% від загальної кількості ухвалених місцевими державними судами рішень у господарських та цивільних справах. При цьому ціна понад 90% позовів, розглянутих третейськими судами, не перевищувала 10 000 грн (1 тис. евро).
У третейських розглядах з позовами з ціною менш ніж 10 000 грн більшість відповідачів не вважали за потрібне з’явитися на третейське засідання. За участі відповідачів у третейських судах розглядалося менш ніж 10% від загальної кількості справ за позовами банків.
Кількість спорів в інших сферах ще менша…
Така статистика говорить сама за себе. А от більш-менш реальної статистики щодо виконання рішень третейських судів нам отримати не вдалося.
Водночас, за даними спеціалістів практики міжнародного арбітражу Саі & Lenard (звіт «Україна. Дружня арбітражу юрисдикція: статистичний звіт 2011-2012»), кількість відмов місцевими судами у наданні дозволу на примусове виконання арбітражного рішення становила близько 10% від загальної кількості клопотань у 2011 році та близько 6% – у 2012-му).
При цьому найпоширенішими підставами для відмови в наданні дозволу на примусове виконання арбітражного рішення у 2011-2012 роках були такі:
– сторону, проти якої винесено рішення, не було належним чином сповіщено про призначення арбітра чи про арбітражний розгляд;
– арбітражне рішення скасоване на дату звернення для його примусового виконання;
– арбітражна процедура не відповідала угоді між сторонами.
Серед випадків відмови у наданні дозволу на примусове виконання арбітражного рішення у 2011 році були відмови на тій підставі, що боржник перебуває у процедурі банкрутства, хоч це і не відповідає приписам законодавства, яким визначено перелік підстав для відмови, не кажучи вже про практику господарських судів у справах про банкрутство, яка полягає у визнанні безспірними вимог, підтверджених арбітражними рішеннями, допущеними до примусового виконання в Україні.
Гадаю, такий стан речей свідчить про те, що українські суди швидше підуть назустріч міжнародним, ніж власним арбітражним інституціям, на засідання яких не вважає за потрібне з’явитися відповідач. З іншого боку, державні суди теж стикаються з таким ставленням. Проте на цьому спільне між третейським та державним судом закінчується й починаються відмінності. І добре, якщо їх оптимізує прагнення до міжнародного визнання, адже поки на національному рівні арбітраж (як альтернатива судовому врегулюванню спору) породжує більше питань, ніж відповідей, і водночас судді державних судів скаржаться на надмірне навантаження, що призводить до скорочення процедури, порушення строків розгляду справ та інших негативних моментів, які в підсумку викликають несхвальну оцінку споживачів судових послуг. А між тим третейський суд, так само, як і державний, покликаний розв’язувати спори, і в результаті, як це не парадоксально, маємо зневіру в двох інституціях замість двох альтернативних опцій урегулювання конфлікту,
Автор: К. Бутовченко
Источник: Юридична газета. – 2013. – № 12. – С. 4 – 7.
«Оперативність вирішення спору – одна з основних переваг третейського розгляду»
Для українського судочинства проблема порушення судами строків розгляду справ, на жаль, є доволі актуальною та має прийматися сторонами до уваги ще на етапі фіксації в договорі порядку вирішення можливих спорів у майбутньому. Слід ураховувати й процесуальні можливості сторін всіма доступними способами «затягувати» розгляд та оскаржувати винесені рішення, що, у свою чергу, також суттєво подовжує строки вирішення спору в порядку господарського або цивільного судочинства та винесення остаточного рішення у справі. Про серйозність цієї проблеми свідчить практика Європейського суду з прав людини щодо розгляду справ проти України, більшість з яких стосуються саме порушення права особи на розгляд її справи судом упродовж розумного строку. В такій ситуації наявність у договорі третейського застереження є ефективним засобом захисту сторін від надмірної тривалості судового розгляду, оскільки складно заперечити, що оперативність вирішення спору – одна з основних переваг третейського розгляду порівняно з державними судами.
Стосовно питання вартісної складової кожної з цих процедур неправильно було б беззаперечно стверджувати, що наявність у договорі третейського застереження дозволить сторонам зменшити свої фінансові витрати на вирішення спору. На нашу думку, теза про «ощадність» третейського розгляду може бути актуальною лише порівняно з процедурою вирішення майнового спору в порядку господарського судочинства, оскільки у 2013 році за подання до господарського суду позовної заяви майнового характеру позивачу доведеться сплатити судовий збір у розмірі 2% від ціни позову, але не менше 1720,50 грн та не більше 68 820,00 грн.
Водночас, незважаючи на окремі переваги порівняно з судовою системою, третейські суди в Україні не набули такої популярності, як у більшості зарубіжних країн, які ефективно використовують даний інститут альтернативного вирішення спорів. Причин для цього безліч, зокрема недосконалість законодавства в цій сфері, проблеми виконанням рішень третейських судів, зловживання сторонами своїми правами щодо можливості оскарження рішення третейського суду “в усіх випадках” через суб’єктивне розуміння цього інституту та, відповідно, втрата через це такої його переваги, як оперативність вирішення спору тощо.
Однак світовий досвід третейського судочинства свідчить про його ефективність як альтернативного порядку вирішення спорів, а відтак, у нашої країни є всі можливості для того, щоб шляхом планомірної та зваженої роботи в напрямку вдосконалення інституту третейських судів в Україні у майбутньому розробити дієву систему альтернативного вирішення спорів аби відчути “на собі” усі переваги третейського судочинства.
Автор: Ю.Божко
Источник: Юридична газета. – 2013. – № 12. – С. 4.
“Однією з основних причин звернення до державного суду є певна недовіра з боку сторін до недержавного вирішення спорів”
У судовій практиці доволі поширеними є спори, пов’язані з виконанням як договорів цивільного характеру, так і господарських договорів. За такими категоіями спорів (за винятком справ у спорах, що виникають при укладенні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов’язаних із задоволенням державних потреб) у сторін є право вибору: передати спір на розгляд третейського суду чи звернутися до державного суду.
Вибір починається з того, чи є діалог між сторонами, чи сторони знаходяться в «жорстокому протистоянні», оскільки для передачі спору на розгляд третейського суду необхідна домовленість сторін про це або застереження в договорі.
При зверненні до державного суду для вирішення спору домовленість сторін не потрібна.
Тому на стадії вибору, за винятком ситуацій, коли третейській розгляд передбачений договором, перед сторонами виникає багато питань та сумнівів.
Мабуть, однією з основних причин звернення до державного суду є певна недовіра з боку сторін до недержавного вирішення спорів, оскільки третейське судочинство є відносно новим видом судочинства, і багато хто ще не в повній мірі розуміє його порядок.
Іншою стороною цієї недовіри є побоювання щодо необ’єктивного розгляду спору, оскільки справа розглядається недержавним судом, а у свідомості багатьох суд розуміється тільки як державний.
Також виникає питання, яким чином буде виконуватися рішення третейського суду, чи можливе примусове виконання такого рішення, оскільки розгляд спору є лише процесом, а сторонам важливіший результат.
У зв’язку з цим, на стадії вибору варіантів вирішення спору, відбувається звернення до юристів (адвокатів) за правовою допомогою, які відіграють певну роль у розвитку третейського судочинства, пропонуючи, за наявності підстав, такий порядок вирішення спорів та роз’яснюючи його переваги.
Державні суди також роз’яснюють сторонам право передачі спору на розгляд третейського суду, якщо подано позов і відкрито провадження. Але разом із цим доречним буде роз’яснення переваг третейського розгляду, зокрема щодо строків вирішення спору, що доволі часто має значення для сторін. Це також певною мірою є розвитком системи третейського судочинства як альтернативного вирішення спорів.
Таким чином, для розвитку недержавного, альтернативного вирішення спорів, зокрема пов’язаних з виконанням договорів, необхідно створювати умови, за яких на стадії вибору сторони довірятимуть альтернативному порядку, розуміти підстави, порядок та наслідки. Безумовно, для реалізації цього необхідне чітке законодавче забезпечення, створення системи захисту прав та інтересів його учасників.
Автор: О. Малік
Источник: Юридична газета. – 2013. – № 12. – С. 5.
«Питання щодо того, який суд краще – арбітражний чи державний, залишається невирішеним»
Арбітраж як альтернативний спосіб розгляду справ є досить зручним інструментом, що позбавляє сторони від багатьох незручностей, які можуть виникнути під час розгляду справи та після винесення рішення, на відміну від державного суду. Розгляд справи триває недовго, і сторони за взаємною згодою, у разі необхідності, можуть продовжити розгляд справи, на відміну від державного суду, де сам суд вирішує всі ці питання. Також не останньою перевагою цього виду вирішення справ є короткостроковість розгляду справи. Хоча в цій статті й були зазначені переваги розгляду справ, сторони мають право самі обирати, до якого суду їм звертатися, з огляду на обставини тієї або іншої справи.
І все ж таки питання щодо того, який суд краще – арбітражний чи державний, залишається невирішеним. Ця невирішеність та неоднозначність щодо того, який суд краще застосувати для вирішення тієї чи іншої спірної ситуації, передусім зумовлена тим, що обидва суди мають свої недоліки та переваги. Але ж наявність обох систем вирішення спорів є досить зручною, хоча б з тієї точки зору, що сторони мають право вибору між державним ьа недержавним правосуддям.
Автор: С. Жежель
Источник: Юридична газета. – 2013. – № 12. – С. 5.
«Сторона спору обмежена в можливості довести свою правову позицію у вищих інстанціях»
Третейські суди є одним із інститутів громадянського суспільства і розвиваються тоді, коли розвивається громадянське суспільство.
Перевагами третейського суду є проста процедура, короткі терміни розгляду, розумні витрати, закінченість рішення. Рішення третейського суду остаточне. Тобто як перевага зазначалося, що сторони отримують закінчений судовий продукт, а це дозволить ефективно та швидко вирішувати спори.
Утім, ейфорія після прийняття закону швидко вщухла. Адже громадянське суспільство не досягло того рівня розвитку, який є в країнах, де інститути третейського розгляду набули розвитку. Українське суспільство виявилося не готовим до такого способу захисту.
Сьогодні вартість послуг третейського суду не надто відрізняється від вартості послуг загальних судів. Зазвичай третейські суди характеризуються формалізованістю процедур. І головне – не відповідають основному принципу третейського судочинства – принципу незалежності. Адже загальновідомо, що третейські суди використовуються як спосіб досягнення незаконних цілей.
При цьому «закінчений судовий продукт» неможливо оскаржити по суті. І загальні та спеціалізовані суди змушені видавати виконавчі документи на підставі незаконних рішень третейських судів.
Звичайно, Законом України «Про третейські суди» встановлений виключний перелік підстав для оскарження, але вони ґрунтуються на суто процесуальних порушеннях. Тобто сторона спору обмежена в можливості довести свою правову позицію у вищих інстанціях, що впливає на вибір. Адже рішення загального та спеціалізованого суду можна оскаржити в апеляційному чи касаційному порядку, а практика правозастосування відома (рішення розміщуються в Єдиному реєстрі судових рішень) та більш-менш єдина (практика узагальнюється вищими судами).
Автор: Н. Фроня
Источник: Юридична газета. – 2013. – № 12. – С. 6.
“Між актами, які регулюють діяльність арбітражних установ, та актами, що регулюють процедуру розгляду справ національними судами України, є певні суперечності”
У чому полягає складність щодо законодавчого врегулювання арбітрабельності спорів на теренах України?
З метою уникнення можливих проблем пов’язаних із питанням арбітрабельності спорів, потрібно детально проаналізувати національне законодавство сторін спору, законодавство країни, у якій проводиться арбітражний розгляд, а також країни, у якій розглядатиметься питання визнання та примусового виконання рішення міжнародного арбітражу. Історично склалося так, що між актами, які регулюють діяльність арбітражних установ, та актами, що регулюють процедуру розгляду справ національними судами України, існують певні суперечності.
Перелік спорів, що не підлягають арбітражному розгляду в Україні передбачений ст. 12 Господарського процесуального кодексу України, ст. 77 ЗУ (далі – Закон України) «Про міжнародне приватне право» та деякими іншими законодавчими актами України. Водночас, у зв’язку з тим, що із вищевказаної статті ГПК України 01.03.2011 року було видалено слово «(арбітраж)», існує деякий сумнів щодо того, чи ця стаття застосовується саме до міжнародного арбітражу, а не тільки до внутрішнього третейського судочинства. Окрім того, сумніви стосуються й ст. 77 ЗУ «Про міжнародне приватне право», оскільки існує досить обґрунтована позиція, що відповідна стаття також не застосовується до міжнародного арбітражу, позаяк стосується лише виключної компетенції державних судів України, до системи яких не належить міжнародний комерційний арбітраж.
Давньою проблемою є й визначення питання щодо арбітрабельності корпоративних спорів, які положення ГПК України визначають саме як неарбітрабельні. Так, позиція законодавця та органів судової влади дуже часто змінюється.
При цьому на сьогодні, спори між юридичною особою і її учасниками, спори між самими учасниками, які виникають із трансакцій по продажу акцій юридичної особи, є арбітрабельними.
Окрім того, слід пам’ятати й про суб’єктивну сторону поняття арбітрабельності. Так, відповідно до ст. 1 ЗУ «Про міжнародний комерщйний арбітраж» до міжнародного комерційно арбітражу можуть передаватися спори, у яких комерційне підприємство хоч однієї зі сторін знаходиться за кордоном, а також спори за участю підприємств з іноземними інвестиціями і міжнародних об’єднань та організацій, створених на території України. При цьом підприємствами з іноземними інвестиціями слід вважати підприємства, у яких іноземна інвестиція становить не менше ніж 10 відсотків статутної капіталу.
Авторы: М. Мальський, А. Богуцький
Источник: Юридична газета. – 2013. – № 12. – С. 6.