В статье ставится вопрос о существовании в правовой системе Украины такого источника права как прецедент, причем прецедент, содержащийся в решении Европейского суда по правам человека. Автор решает этот вопрос положительно, то есть приводит аргументы в пользу точки зрения, заключающейся в том, что решения Европейского суда содержат прецеденты, обязательные для украинского суда. Статья сопровождается комментарием эксперта, в котором высказывается противоположная точка зрения. А именно: правовые позиции, сформированные прецедентными решениями Европейского суда по правам человека, не являются обязательными для судов национальных судебных систем, в частности, и для судов государства, против которого такие решения вынесены.
“… а рішення Європейського суду, на які посилається представник відповідача, як відомо суду, не є джерелом права…»
З виступу представника позивача-адвоката під час судових дебатів
Не майте сумніву, шановні колеги… Епіграф до цієї статті не вигаданий…
Не думалось, не гадалось, що почую в судовому процесі, під фіксацію технісними засобами, у присутності трьох шанованих суддів та отримаю таку “сентенцію” від адвоката, що працює в серйозній юридичній фірмі…
З цього приводу й виникло питання, а чи не провести для новоспечених адвокатів невеличкий лікнеп. Наразі, якщо для складання кваліфікаційного испиту не до снаги було хоча б поцікавитися наявністю в чинному законодавстві України низки норм, що прямо чи опосередковано встановлюють статус рішень Європейського суду з прав людини (далі – Суд), то може хоч допис у мас-медіа допоможе визначити статус Конвенції про захист прав людини і сновоположних свобод (далі – Конвенція) та рішень Європейського суду в національному законодавстві.
Україна як незалежна держава Законом України «Про ратифікацію Конвенцції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» (п. 1) визнала обов’язковою юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції у 1997 році.
За цим Законом Україна повністю визнає на своїй території дію ст. 46 Конвенції 1950 р. щодо визнання обов’язковою й без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення й застосування Конвенції 1950 р.
Наукова думка України (зокрема погляд судді Європейського суду з прав людини від України в 2009 році, доктора юридичних наук, професора С.В. Шевчука) розглядає пункти а) та Ь) частини 3 ст. 31 Віденської Конвенції «Про право міжнародних договорів» від 23 травня 1969 р. (ратифікована Україною 14 травня 1986 р. у складі СРСР), у яких спеціально наголошується, що разом з текстом міжнародних договорів враховується практика його застосування й тлумачення, якщо на це дається згода сторін договору (яку дала Верховна Рада України, ратифікувавши цей Закон) як додаткову аргументацію на користь цього твердження.
Сама Конвенція, яка відповідно до ст. 9 Конституції України є частиною національного законодавства України, статтею 32 встановлює поширення юрисдикції Суду на всі питання тлумачення та застосування Конвенції.
Таким чином, рішення Європейського суду можна вважати офіційною формою роз’яснення основних (невідчужуваних) прав кожної людини, закріплених і гарантованих Конвенцією, яка є частиною національного законодавства, та у зв’язку з цим – джерелом законодавчого правового регулювання і правозастосування в Україні.
Розвиток упровадження Конвенції й рішень Європейського суду як джерела права у правосуддя України отримали у процесі проведення судової реформи в 2010 році.
Законом України «Про судоустрій і статус суддів» процесуальні кодекси було доповнено нормами про те, що рішення Верховного Суду України, прийняте за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов’язковим для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права (закону), та для всіх судів України (ст. 11128 Господарського процесуального кодексу України, ч. 1 ст. 3607 Цивільного процесуального кодексу України, ч. 1 ст. 2442 Кодексу адміністративного судочинства України {далі – КАС), ст. 40025 Кримінально-процесуального кодексу України в ред. 1960 р.).
Отже, рішення Європейського суду мають становити ідеологічно-правову (ціннісну) основу для здійснення правосуддя в Україні. Фактичне закріплення цього положення відбулося в низці постанов Пленуму Верховного Суду України, в яких надавалися роз’яснення законодавства судам загальної юрисдикції, ще до прийняття Закону України «Про судоустрій і статус суддів».
Так, у 2009 році постановою Пленуму Верховного Суду України від 27.02.2009 р. № 1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» визначено:«.. .враховуючи положення ст. 9 Конституції та беручи до уваги ратифікацію Конвенції та прийняття Закону № 3477-IV, суди повинні застосовувати Конвенцію і рішення Європейського суду як джерело права…»
У пункті 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 р. № 14 «Про судове рішення у цивільній справі» зазначено, що «.. .в мотивувальній частині кожного рішення у разі необхідності мають бути посилання на Конвенцію та рішення Європейського суду, які згідно із Законом № 3477-ІV є джерелом права і підлягають застосуванню в такій справі.»
І, нарешті, маємо нагоду звернутися до того Закону України, яким встановлюється імперативна норма щодо застосування вітчизняними судами Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практики (тобто рішень) Європейського суду саме як джерел права. Це Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».
Напевно, достатньо переліку чинних законодавчих актів, які підтверджують, що рішення Європейського суду є джерелами права, але, напевно, для остаточного підтвердження не вистачає тільки рішення Конституційного Суду України з цього приводу.
З цього приводу є сенс зазначити, що простежується зв’язок сутності правових позицій, сформульованих у рішеннях Європейського суду, які мають загальнообов’язкову природу для практики вітчизняних судів загальної юрисдикції, з висновками (рішеннями) Конституційного Суду України та Верховного Суду України.
Так, статтею 74 Закону України «Про Конституційний Суд України» передбачено, що орган конституційної юрисдикції може вказати на преюдиціальність свого рішення при розгляді судами загальної юрисдикції позовів у зв’язку з правовідносинами, що виникли внаслідок дії неконституційного акта. А статтею 69 цього Закону рішення і висновки Конституційного Суду України є обов’язковими до виконання.
Рішення Європейського суду стосуються офіційного тлумачення й застосування Конвенції та обов’язкові для виконання державами – учасницями Конвенції; рішення Конституційного Суду України стосуються офіційного тлумачення Конституції та законів України та обов’язкові для виконання.
Відтак, щоб остаточно визначити статус практики (тобто рішень) Європейського суду як джерела права, напевно, варто звернутися за тлумаченням положень статті 8 та 9 Конституції України до Конституційного Суду України та отримати його рішення з цього приводу.
Можливо, за наявності рішення Конституційного Суду України, новоспечені адвокати не будуть мати сумнівів щодо належності рішень Європейського суду до джерел права.
P.S. Отже, маю надію, що адвокат, цитований у епіграфі, хоч таким чином, але нарешті все ж таки дізнається, що чинне законодавство України сприймає та визначає рішення Європейського суду з прав людини саме як джерело права.
Автор: А. Веніамінова
Источник: Юридична газета. – 2013. – № 12. – С. 44 – 45.
“Правові позиції, сформовані прецедентними рішеннями Суду, не є обов’язковими для судів національних судових систем, зокрема і для судів держав, проти яких такі рішення ухвалені”
У вітчизняній правовій системі чільне місце в ієрархії джерел права все-таки посідає закон. З прийняттям Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» ситуація змінилася: при розгляді справ судами України Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод (далі-Конвенція) та практика Европейського суду з прав людини (далі – Суд) повинні використовуватися як джерела права. Це положення спрямоване на реалізацію вищевказаної конституційної норми і норм Закону України «Про міжнародні договори та угоди». Відтак, Конвенція є частиною національного законодавства України і підлягає застосуванню поряд з національним законодавством України.
Як бачимо, до останнього часу судовий прецедент не визнавався джерелом українського права, лише в останнє десятиріччя на науковому рівні спостерігається рух до визнання судового прецеденту, при застосуванні практики Суду, в ролі субсидиарного джерела права, що потребує істотних змін в усталені традиції правозастосування і стиль правового мислення в країні загалом.
Водночас важливим є питання про те, як національні судові системи мають ставитися до прецедентної практики Суду, зокрема, чи не мають бути рішення Суду обов’язковими в тому чи іншому значенні принаймні для деяких з них, зважаючи на те, що учасниками Конвенції є країни з різними правовими традиціями, як англосаксонської, так і романо-германської правових сімей.
Як зазначає Л. Бардаченко, прецедентну систему права використовує весь світ, і кращої поки не вигадано: лише судова влада заповнює прогалини в законодавстві й дає роз’яснення, які ніхто інший надати не може. Єдина проблема – реєстрація рішень, адже в різних регіонах країни виносять абсолютно різні рішення з одного й того ж питання. Цілком підтримуючи дану позицію, зазначу, що на сьогодні Україна ще не готова до визнання прецедентної системи права, оскільки для цього потрібен певний рівень довіри до цього треба прагнути.
Правові позиції, сформовані прецедентними рішеннями Суду, не є обов’язковими для судів національних судових систем, зокрема і для судів держав, проти яких такі рішення ухвалені. На нашу думку, недоцільно визнавати джерелом права рішення суду за аналогією закону та права, оскільки такі рішення не можуть мати нормативно обов’язкового характеру щодо всіх учасників правовідносин, оскільки приймаються з урахуванням конкретних обставин справи і є обов’язковими лише для учасників спору.
Ми не заперечуємо той факт, що в сучасних умовах немає підстав для заперечення регуляторної функції актів вищих судових інстанцій та їх ролі у вирішенні колізій у чинному законодавстві, та це аж ніяк не є підставою для визнання таких актів джерелом права і нормативно обов’язковими.
Навіть якщо припустити необхідність позитивного вирішення питання щодо визнання рішень суду судовими прецедентами, останнє можливе за умови попереднього наукового обґрунтування співвідношення судового прецеденту з іншими джерелами права (тобто його місця в системі джерел права) та чіткого механізму прийняття та дії судового прецеденту.
Ми вважаємо, що для початку треба довести до автоматизму однакове застосування норм матеріального та процесуального права апеляційних та місцевих судів при розгляді ними справ, аналогічних до тих, у яких ці рішення були винесені, відповідно до судової трактики Верховного Суду України, тоді вже зможемо говорити про «шліфування» механізму застосування судової практики ЄСПЛ.
Слушно наголошується, що Конституція України (статті 41, 43, 51, 62, 95,150), що рішення Конституційного Суду України (щодо конституційності законів, інших правових актів, а також щодо офіційного тлумачення Конституції та законів України) розраховано на неодноразове застосування необмеженим колом осіб. Такий підхід загалом є правильним, однак потребує детальнішого пояснення.
Конституційний Суд України, який стоїть на сторожі конституційного ладу України, має бути обережним під час застосування прецедентного права у своїй практиці (у випадках, коли це не суперечить засадничим конститущйним цінностям та основним правам і свободам, гарантованим Конституцією України, а у разі виявлення прогалин у законодавчому регулюванні вправі керуватися прецедентним правом Суду, при виріїценні питання про конституццшість законів, тоді таке рішення КСУ може розглядатися заходом індивідуального характеру, що становить основу для перегляду рішень судів за процедурою перегляду справ за винятковими обставинами (наприклад, глава З КАС тощо).
Наведене обумовлює неоднозначність існуючих у доктрині права підходів щодо правової сутності здійснюваного Конституційним Судом України офіційного тлумачення.
Тому, зважаючи на велику кількість прогалин та суперечностей у чинному законодавстві, бачимо, що головною перешкодою в створенні узгодженої практики застосування українськими судами рішень ЄСПЛ у подібних справах є відсутність однозначного підходу в їх застосуванні, що потребує врегулювання, шляхом узагальнення та роз’яснення найвищого органу в системі судів загальної юрисдикції України щодо однаковості та правильності розуміння норм та приписів, у застосуванні яких виникають труднощі.
Крім того, об’єктивною перешкодою для застосування суддями судів загальної юрисдикції рішень ЄСПЛ є проблема забезпечення їх офіційним перекладом цих рішень. Адже більшість із них слугують взірцями для виваженого вирішення соціальних конфліктів. Як зауважив на одшй із наукових конференцій, присвяченій даній проблемі, екс-голова Верховного Суду України В. Онопенко, використання практики Суду в рамках української правової системи дійсно було б ефективнішим за умови існування спеціальних тематичних збірників, що акумулюють практику Суду, та в подальшому впливатимуть на правосвідомість суддів судів загальної юрисдикції. Вони будуть змушені опановувати європейське праворозуміння, усвідомлювати те, що вони можуть творити право.
Автор: О. Черняк
Источник: Юридична газета. – 2013. – № 12. – С. 44 – 45.